5.1

   Коли туман із попелом остаточно осів, повітря стало важким і нерухомим, ніби саме місце не поспішало відкриватися чужинцям. Переді мною постав центральний вхід до старовинної академії — не просто замку, а живої споруди, що пам’ятає століття магії, змов і таємниць.

   Величезні ворота здіймалися вгору, вирізьблені з темного каменю, який не відбивав світло, а наче поглинав його. По їхній поверхні тягнулися стародавні руни — деякі тліли слабким сріблястим сяйвом, реагуючи на мою присутність. Вони не просто прикрашали — вони перевіряли, зважували, вирішували, чи варта я переступити поріг.

   Стіни замку були високими, майже неприступними, оповитими плющем із темно-фіолетовим листям. Де-не-де між каменями пробивалися тонкі тріщини, з яких просочувалося м’яке блакитне світло — наче сама магія текла крізь камінь. Вежі здіймалися в небо гострими шпилями, гублячись в сизому серпанку, і здавалося, що їх більше, ніж можна порахувати.

   Над входом висів старий герб академії: переплетені коло і три лінії, що символізували магію формул, силу волі та рівновагу. Метал був потемнілий від часу, але коли ти дивишся на нього довше — він ледь помітно пульсував, ніби мав власне серце.

   Сходи, що вели до воріт, були широкими й злегка стерті — тисячі студентів проходили тут до мене. Та щойно я ступила на першу сходинку, під ногами пройшов ледь відчутний імпульс, ніби академія помітила: ще одна прийшла.

   Навколо стояла дивна тиша. Не мертва — напружена. Десь у височині крякнули невидимі істоти, а з одного з вікон на мить майнула тінь, яка одразу зникла. Академія жила своїм життям, і ти лише стояла на її порозі.

   І в ту мить стало абсолютно зрозуміло: назад дороги вже не має.

   Я із захопленням продовжила підійматися сходами, затамувавши подих.

   — Не забувай дихати.

   Сіпнулася від несподіванки — навіть забула, що поруч зі мною Азраель, який мовчки спостерігав.

   — Я не очікувала, що академія буде настільки величною, — пошепки мовила я.

   — Звісно, вона велична. Це найстаріша академія, яка першою дозволила навчання різним расам. І вона живиться магією студентів, — спокійно відповів демон, проводячи мене всередину.

   — А ти теж тут навчався? — чомусь мені стало цікаво.

   Поглянула на нього — і знову той загадковий вираз.

   — Так, звичайно. Тоді я ще не замислювався про стримування своєї крові, хоча й навчався на бойовому факультеті.

   Подивився на мене — і в ту ж мить усі емоції зникли.

   — Ти натякаєш на кров інкуба? — запитала я й одразу прикусила язика.

   Його очі небезпечно блиснули, і настрій зіпсувався в нас обох.

   — У мене навіть було бажання перевести його на факультет ілюзії та впливу. Здалося, що це цікавить його більше, ніж бойова магія, — з усмішкою промовив чоловік, який ішов нам назустріч. — Добрий день. Я Кайленор Хальдріґ, архіректор цієї академії. Звертайтеся до мене «лорд», як і до більшості магістрів.

   Я навіть відкрила рота від здивування. Архіректор — це не просто титул, а передусім архімаг. З цікавістю почала розглядати його зовнішність: високий, широкоплечий, він поєднував у собі міць і витонченість аристократа. Срібне волосся, зібране в хвіст, контрастувало з червоними очима, які в ту ж мить змінили колір на карий, приховуючи справжню сутність і підкреслюючи стриману, холодну елегантність.

   — Ви демон? — не втрималася я.

   Чоловіки здивовано переглянулися, і лорд Хальдріґ, дивлячись кудись у саму душу Азраеля, запитав:

   — Ти кого до мене привів?

   Запитання прозвучало загрозливо. Я не могла зрозуміти, що сталося — щойно він здавався привітним і щирим… демоном чи магом?

   — Це Тейра Ілсаріс, племінниця Дамірани Торілл. Вступила на факультет магічних формул. Уже має рівень учениці Аркани, а тепер ще й контрактниця.

   З кожним словом брова архімага здіймалася все вище, а його погляд тепер був прикутий до мене — ніби пронизував наскрізь.

   — Нічого собі. Невже настільки здібна? — знову посміхнувся чоловік.

   — А ти що, не перевіряєш студентів, яких приймаєш? — розслаблено запитав Азраель, продовжуючи йти коридорами.

   — Ти ж розумієш, що я цим не займаюся. Мій син сам обирає, хто гідний навчатися в Академії Чистої Аркани.

   — Дивно, як ти з такою перевіркою змогла пройти відбір, — кинув демон, недбало глянувши на мене.

   — Як цікаво… — протягнув Хальдріґ, уважно спостерігаючи за нами. — Обов’язково треба познайомити леді Ілсаріс із моїм сином. Я впевнений, він зацікавиться.

   Азраеля помітно пересмикнуло, і він втупив у ректора недобрий погляд. Той лише розсміявся. А я поруч із ними боялася навіть дихати.

   — Ось через це твій контракт і подовжено. Час навчитися стримувати себе. Тепер мені буде ще цікавіше поспостерігати за тобою, коли він закінчиться.

   Відчинив двері до кабінету й пропустив нас усередину.

   — А те, що мій син оцінив здібності юної леді — у цьому я не сумніваюся.

   Знову подивився на мене — цього разу вже не приховуючи справжніх очей і сідаючи за стіл навпроти нас.

   — Що можеш сказати про мене?

   Дивне поєднання — маг людської раси і демон. Таке трапляється рідко: занадто багато складнощів у довірі, у взаємодії… Неможливо навіть провести міжрасовий ритуал істинної пари. Але якщо такі союзи виникають — це найміцніші доми. І водночас — найнебезпечніші. Їх можна перелічити на пальцях. Я хаотично перебирала в пам’яті прізвища найвпливовіших домів. І лише одне крутилося на язиці. Але я відмовлялася вірити, що сиджу з ним в одній кімнаті.

   — Дім Сайферон… — пошепки мовила я. — Ви напівлюдина, напівдемон? Вас неможливо призвати — вас захищає магія. Але водночас ви увібрали всю родову силу з боку демонів. Ви навіть можете стати князем… якщо забажаєте.

   Тиша заповнила кабінет. Здавалося, навіть повітря стало важчим. Дихати ставало все складніше. Перед очима попливла темрява.

   — Досить. — прогарчав Азраель, накриваючи мене вогняним пологом.