4.1

   Я дивилася. І в якийсь момент перестала розуміти, що саме відбувається — чи то страх тримав мене на місці, чи щось зовсім інше.

Його погляд ковзнув по моїх очах, губах… і затримався. Повітря між нами стало густим, важким. Наче ще мить — і щось обов’язково зламається.

   — Ти зовсім не боїшся… — прошепотів він, але в голосі вже не було злості. Лише напруга.

   — А повинна? — ледь чутно відповіла я, сама не впізнаючи свій голос.

   Це було помилкою. Його очі спалахнули — але вже не гнівом.

   — Так, — видихнув він… і в ту ж мить різко притягнув мене до себе.

   Не встигла навіть зреагувати. Його губи накрили мої — га́ряче, різко, без попередження. Світ ніби зник. Не було ні розгромленої кімнати, ні страху, ні здорового глузду. Лише він. Його руки міцніше притиснули мене до себе, ніби боявся, що я зникну, або втечу. Навпаки — мої пальці самі вчепилися в його сорочку, серце шалено калатало, а думки розсипалися, як скло під ногами. Поцілунок був… вибухом. Злість, образа, напруга — усе змішалося в ньому, перетворюючись на щось гаряче й небезпечне. І до болю правильне.

   Я задихнулася, на мить відсторонилася — лише на секунду, щоб вдихнути. Наші погляди знову зустрілися. І цього разу в його очах не було люті. Лише темний, пекучий вогонь.

   — Це… теж було «не зі зла»? — хрипко запитав він, майже торкаючись моїх губ знову.

   Я не відповіла. Бо в наступну мить сама потягнулася до нього. І це стало останньою краплею. Наче щось усередині нього обірвалося. Його рука різко ковзнула мені на талію, ще сильніше притискаючи до себе. Поцілунок став глибшим, жорсткішим — уже без жодних стримувань. У ньому більше не було контролю. Лише гола, палаюча напруга. Повітря ніби згустилося навколо нас.

   — Не треба було… — хрипко прошепотів він просто в мої губи, але не відпустив. — Ти навіть не уявляєш, що робиш…

   Його пальці сильніше стиснули мою талію, і на мить це стало майже боляче. Але я не відштовхнула його. Це лякало… і притягувало водночас.

   — То зупинися, — ледве видихнула я, сама не вірячи, що сказала це.

   Завмер лише на секунду. Його лоб торкнувся мого, подих був гарячий і нерівний.

   — Думаєш, можу? — тихо, майже з надривом.

   Підняла погляд на нього і побачила. Це був не просто гнів. Не просто бажання. Це була межа.

   — Ти… моя проблема, — глухо сказав він. — І я вже починаю її ненавидіти.

   Але в наступну мить знову поцілував. Ще різкіше. Наче намагаючись довести щось — собі чи мені. Його сила стала відчутнішою, рухи — менш контрольованими. Почула як сорочка тріщить на мені. Відчула, як по спині пробіг холод, але вже не від страху. Щось у ньому справді виходило з-під контролю. І він це знав. Раптово він різко відсторонився. Наче обпікся.

   — Забирайся, — хрипко кинув він, не дивлячись на мене. — Зараз же.

   Його руки стиснулися в кулаки, а погляд вперся кудись убік, ніби він боявся знову на мене подивитися.

   Я не зрушила з місця. Серце все ще шалено билося, губи пекли після його поцілунку, а в голові стояв шум. Я дивилася на нього — розгублена, розбита… і зовсім не готова просто піти.

   — Ти ж сам… — тихо почала я.

   — Я сказав — геть.

   Цього разу його голос став жорсткішим. Холоднішим. Майже чужим. Він нарешті підняв на мене погляд. І це вдарило сильніше за будь-які слова. Бо в його очах знову була та сама відсторонена жорстокість і ненависть. Наче кілька секунд тому нічого не сталося. Наче це була не реальність.

   — Знаєш, — повільно почав він, і кутик його губ смикнувся в кривій, неприємній усмішці, — я навіть радий, що ти прийшла. Бо тепер я остаточно впевнився.

   Крок у мій бік.

   — Ти… абсолютно посередня.

   Слова впали важко, глухо, боляче.

Я мовчала ледве дихаючи.

   — І, чесно кажучи, — він знизав плечима, ніби це було щось незначне, — я ще подумаю, чи варті твої вибачення бодай чогось.

   У грудях щось стиснулося, різко, неприємно.

   — А зараз… — він відвернувся, ніби я вже перестала існувати, — геть звідси.

   Тиша в кімнаті стала нестерпною. Я стиснула пальці в кулаки, стримуючи все, що піднімалося всередині — образу, злість… і щось ще гірше.

   — Геть!!! — крикнув він.

   Я навіть здригнулася від цього крику, мовчки розвернулася. Двері відчинилися майже без звуку. І тільки коли я вийшла, мені здалося, що позаду щось важко вдарилося об стіну.

   До кімнати я йшла, не обертаючись. Ніби варто лише глянути назад — і демон наздожене мене та роздере на шматки.

   Зачинила двері. Сіла на ліжко. Порожньо. Торкнулася губ — і сльози самі покотилися по щоках. Я не розуміла, що саме болить. Те, що він поцілував мене без дозволу? Чи те, що я відповіла… і хотіла ще? Чи те, що він скористався цим — а потім принизив і вигнав?

   Наче я якась… хвойда, що вночі прийшла випрошувати прихильність, пропонуючи себе. На цій думці щось усередині остаточно обірвалося. Зігнулася навпіл, втрачаючи контроль, і розридалася вголос. Раптом відчула — Рейв намагається з’явитися. Заблокувала їй перехід. Ні. Не зараз.

   Підвелася і пішла до ванної — просто щоб сховатися від усього, навіть від себе. Завтра поговорю з нею. А сьогодні… я не хочу бачити нікого.

   Повернувшись, скинула подушку й ковдру з ліжка на підлогу, щоб не відчувати його запах. Під голову підклала халат, укрилася плащем, який дала Рейв під час прогулянки. Довго крутилася, не знаходячи собі місця. А потім виснаження взяло своє. Жодних снів. Жодних відчуттів. Лише темрява.

   Вранці прокинулася майже зібраною. Лише легкий біль у голові нагадував про вчорашнє.

   Душ, холодна вода, чіткі рухи — і я знову складалася докупи. Сьогодні зустріч із тіткою. А вона не терпить слабких. Коли я вийшла з ванни — завмерла лише на мить.

   Посеред кімнати стояв Азраель. І уважно розглядав безлад. Я пройшла повз нього, навіть не глянувши. Лише біля дверей зупинилася.

   — Ти казав, після сніданку вирушимо до Дамірани?