3.3

   Зайшла в кімнату й одразу зраділа, що не піддалася тому дивному пориву. Інакше зараз стояла б червона, як мак. Бо Азраель сидів у кріслі й, схоже, чекав саме на мене — не зводив погляду з дверей ванної.

   — Що ви тут робите? — запитала я, проходячи повз нього й розстеляючи ліжко.

   Він стиснув підлокітники, але старанно тримав себе в руках.

   — Взагалі-то це моя кімната. І я теж збираюся тут спати.

   Повільно обернулася до нього, вдивляючись в обличчя, сподіваючись вловити бодай якусь емоцію. На губах — лише зверхня посмішка.

   — Тоді доведеться мені змінити кімнату, — кинула я й рушила до виходу.

   — Я заборонив надавати тобі іншу кімнату.

   Зупинилася, вже тримаючись за ручку дверей.

   — Але ви не можете заборонити мені ночувати у Рейв.

   — Можу заборонити тобі будь-що. Чи ти забула? — він підвівся й підійшов впритул.

   Знову ця незрозуміла гра. Розвернулася до нього й спокійно подивилася в очі.

   — Поясніть, за що ви мене ненавидите. Що я такого зробила?

   — Якщо звертатимешся на «ти» — відповім, — мовив він, роздивляючись мене якимось дивним, важким поглядом.

   — Це настільки важливо?

   — Скажімо так… я вже звик до цього.

   Я стиснула щелепу.

   — Ти принизив мене перед своєю матір’ю. Натякав на відсутність у мене розуму. За що?

   Навис наді мною, майже притискаючи до дверей.

   — Ти вирахувала моє ім’я. Ти викликала мене, наче якогось хлопчика на побігеньках. Ти наказувала мені… — його голос став нижчим, напруженим. — І ледь не спровокувала продовження мого контракту.

   Його очі знову стали неконтрольованими, дихання — важким.

   — Як вважаєш, цього мало, щоб чекати від тебе ще якоїсь підлості?

   До останнього його запитання мене бентежила ця небезпечна близькість. Але, почувши останні слова, я з болем видихнула й уперлася руками йому в груди, відсторонюючи. Обійшла його й підійшла до вікна. Він здивовано дав мені пройти й одразу рушив слідом.

   На мить заплющила очі, намагаючись зібрати думки, і тихо заговорила:

   — Вираховувати імена для мене не складно. І твоє я навіть ніде не записувала. Бо ти — вищий демон, і наслідки могли б бути… дуже погані, якби ці записи потрапили до когось нечистого на руку. Це по-перше.

   Зробила вдих, відчуваючи, як усередині починає закипати злість.

   — По-друге, я викликала тебе на межі життя і смерті. І, якщо ти пам’ятаєш нашу домовленість, я дала тобі повну свободу у виборі плати за мій борг.

   Голос мимоволі підвищився.

   — І по-третє… у мене не було часу креслити пентаграму для оплати виклику. Саме тому я обрала поцілунок. А ти сам зупинив мене й перехопив ініціативу.

   На останніх словах я вже майже кричала. В очах защипало, і я роздратовано кліпнула, стримуючи сльози. Розуміла, як це виглядає — по-дитячому. Але від цього не ставало менш боляче.

   — Ти вплинув на мене своїм наказом. Я три місяці намагалася з цим жити. Я зрозуміла свою помилку… щодо тебе. Але тобі цього замало. Ти продовжуєш знущатися і принижуєш мене — ще й показово…

   Останні слова прозвучали тихіше. Я ледве стримувалася, щоб не зірватися. Раптом нахилився до мене, майже торкаючись губ, і прошепотів:

   — Ти ж сама сказала, що я чорт, а не демон. А для них не існує меж. Вони — нижчі.

   Я різко прикрила рот рукою, дивлячись на нього з переляком. Назвати вищого демона «чортом» — це майже смертний вирок.

   — Ти… підслуховував.

   — Так. Я не зрозумів твоєї поведінки й вирішив з’ясувати, у чому справа. Про тебе мені пізніше Рейвіра передала інформацію…

   Заплющив очі й відступив. За подовженими кігтями та звуженими зіницями було видно — йому важко тримати себе під контролем, коли він так близько.

   — Завтра після сніданку я тебе заберу. Спочатку з тобою поговорить Дамірана, а вже потім я відправлю тебе до академії.

    Він не обернувся. Просто вийшов, гучно грюкнувши дверима.

   Я так і залишилася стояти — обурена й збентежена — сама посеред кімнати. За кілька секунд просто посеред кімнати з’явилася Рейв.

   — Що між вами сталося? — запитала вона, уважно розглядаючи мене.

   — Сама не знаю… Але, здається, я розумію, за що він мене ненавидить.

   — І за що ж? — з легкою веселістю поцікавилася вона, вмощуючись у крісло.

   — Я назвала його чортом… — тихіше зізналася я.

   Її очі розширилися, і, здається, вона навіть трохи зблідла.

   — Але я сказала це, коли була впевнена, що його немає в кімнаті.

   — Ого… А я ще думала, чому він там гостьову кімнату розносить.

   Тепер уже я сіла на ліжко, теж шокована.

   — Мені, мабуть, варто вибачитися?

   — Можливо… але точно не зараз.

   — Проведи мене, будь ласка. Я не засну — совість гризтеме цілу ніч, — попросила я, сама від себе такого не очікуючи.

   — Добре. Зараз допоможу. Але пообіцяй: у майбутньому ми навчимося твою совість трохи… приглушувати. Особливо щодо чоловіків.

   — Обіцяю. Я буду твоєю найкращою ученицею.

   Накинула халат поверх сорочки, і Рейв повела мене коридорами. Уже підходячи до дверей, ми почули гуркіт із кімнати й жахливе гарчання звіра. По шкірі пробіг холод, і з’явилося бажання негайно розвернутися й піти назад.

   — Може, повернемося? — тихо запитала Рейв.

   — На жаль, ні… — прошепотіла я. — Тепер вже пізно втікати.

   — Ти, мабуть, безсмертна, — так само пошепки зауважила демонеса, стаючи позаду мене. — Я бачила його таким лише раз… Коли через дурість довелося вперше подовжити контракт.

   Я швидко глянула на неї, запам’ятовуючи цю деталь.

   — Ти не образишся, якщо я не піду з тобою?

   — Звісно, ні. Сподіваюся, ще зустрінемося, — нервово усміхнулася я.

   Рейв зникла. Я зробила кілька кроків до дверей. І раптом почула його голос — різкий, злий… і сповнений образливих слів на мою адресу.

   Завмерла біля дверей, на мить затримавши подих. Серце билося так гучно, ніби він міг почути його крізь стіни. Зараз або ніколи…