2.2

   Я на мить завмерла.

   — Я… на землях демонів? — пошепки запитала я.

   — Так. Зачекай… — вона різко сіла поруч. — Тільки не кажи, що він тебе і справді вкрав.

   — Не зовсім. Я його викликала, наказала, і угода була… безмежною. Тож у нас нічого серйозного. Хіба що він вирішив, що це зміниться.

   Рейвіра голосно розсміялася, але швидко взяла себе в руки.

   — Притягти дівчину просто для розваги — і ще й під ніс батькові? Ні. Тут щось інше. Це найзахищеніше місце в усьому світі. Він тебе оберігає.

   Я різко підвелася й підійшла до вікна, намагаючись приховати власні думки.

   — Він мене ненавидить. Я в цьому впевнена.

   — Відкрию тобі секрет, — тихіше мовила Рейвіра. — Він ненавидить усіх. Саме тому і сидить на довгостроковому контракті — вчиться контролювати гнів і свою… натуру.

   Вона трохи помовчала, а тоді додала вже спокійніше:

   — У нас мати — суккуб. Після шлюбу їй вистачає батька, щоб не потребувати підживлення. А от нам… — вона знизала плечима, — щоб залишатися на своїх позиціях, потрібні контракти.

   Повільно обернулася до неї.

   — Тобто…

   — Тобто він не просто так погодився на твої умови, — перебила вона, уважно дивлячись мені в очі. — І точно не просто так привів тебе сюди.

   У кімнаті запала тиша. І вперше за весь цей час мені стало по-справжньому тривожно.

   — Ти теж на контракті? — запитала я, не відводячи погляду від неймовірної картини за вікном.

   Дерева, поля, гори й рівнини — ніби все як у нас… але кольори — просто вирви око. Червоний, помаранчевий, жовтий, глибокий чорний із переливами золота. Це виглядало водночас небезпечно й заворожливо. Рейвіра підійшла ближче й уважно подивилася на мене.

   — Тобі подобається?

   Я перевела на неї здивований погляд.

   — Так… А що, не має?

   Вона на мить замовкла, ніби щось обдумуючи.

   — Магам і людям складно сприймати наші кольори. Для вас вони зазвичай виглядають… загрозливо. Якщо тільки… — вона трохи примружилася, — ти не маєш якоїсь приналежності до демонів.

   — Та ні. Батько б щось таке точно згадав.

   — Ммм… цікаво, — тихо протягнула вона, але швидко змінила тему. — Слухай, а як ти дивишся на те, щоб ми з тобою уклали контракт? Спробували взаємодіяти.

   Я на мить задумалася, все ще дивлячись у вікно.

   — Можливо, я й не проти. Але спочатку — розмова з твоїм братом.

   — Почула, — вона весело сплеснула в долоні. — Може, хочеш їсти?

   — Якщо чесно… не відмовлюся від чаю. Якщо у вас є щось подібне. І… я б ще поспала.

   — Добре. Зараз принесу.

   Вона легко вислизнула з кімнати, залишивши мене наодинці з тишею й власними думками. І, мабуть, організм нарешті почав заспокоюватися… бо думки знову повернулися до Азраеля. Але тепер вони були зовсім іншими. Надто м’якими. Надто… теплими. І це лякало більше за все інше.

   Рейвіра повернулася швидко. Принесла якийсь місцевий напій — щось на кшталт заспокійливого чаю. Смак приємний, але трохи терпкий, незвичний.

   Вона дочекалася, поки я доп’ю фаран, така його назва, і мовчки залишила мене відпочивати.

   Я обійняла подушку, вдихаючи ледь відчутний запах Азраеля. І сама не помітила, як провалилася в сон.

   Прокинулася від відчуття чужого погляду. У кімнаті знову панувала темрява, лише за вікном ледь пробивався світанок. Та цього разу закляття пригадалося легко. Маги й у темряві бачать, але краще підсилювати зір — щоб не перенапружувати його.

   Повільно підвелася, підтягуючи ковдру вище… і завмерла. У кріслі біля ліжка сидів Азраель. Очі заплющені, ніби спить. Але ж я відчувала його погляд. І, до речі, цього крісла тут не було, коли я засинала.

   — Навіщо прикидаєшся? Я відчувала твій погляд.

   Роздратовано зітхнув і відкрив очі.

   — Невже обов’язково все ускладнювати?

   — Ти нелогічний, — мовила я, потягуючись і вилазячи з ліжка. Все ж хотілося подивитися на світанок на землях демонів.

   Уночі кольори були приглушеними, а зараз це розмаїття буквально різало очі. Але водночас — неймовірно захоплювало.

   — Якби мої сестри сюди потрапили, вони б, мабуть, на тижні зникли, досліджуючи ці місця…

   Раптом завмерла, відчувши, що він підійшов ближче.

   — До речі… що там із моїми сестрами?

   Розвернулася до нього, намагаючись зчитати хоч щось із його обличчя. Але це було неможливо. Наче він стояв тут — і водночас був десь зовсім не поруч. Обережно торкнулася його плеча. Сіпнувся, ніби я його обпекла. Навіть око на мить змінило форму… але швидко взяв себе під контроль.

   — Вибач… Щось сталося? — запитала я і сама здивувалася власному вибаченню.

   Здається, він теж напружився. Відвернувся і пішов до письмового столу. Сів, коротким рухом руки запропонував мені місце навпроти.

І все це — в оглушливій тиші. Я мовчки виконала його прохання.

   — З твоїми сестрами все гаразд. Мачуху і сестру взяли під варту. З’ясовують, наскільки далеко вони були готові зайти… і які мали плани щодо молодших Ілсаріс.

   Зробив паузу.

   — Ще потрібно знайти інших причетних. Тебе підпоїв хтось із прислуги.

   — Головне, що з сестрами все гаразд. Щодо наших домовленостей?

   До мого питання він дивився куди завгодно, тільки не на мене. А потім… його очі раптом спалахнули, і погляд вдарив просто в душу.

   — З цим є… деякі проблеми.

   — Не зрозуміла. — Я насупилась. Такий розвиток подій мені явно не подобався.

   — Скажімо так… — він зробив паузу, ніби підбираючи слова. — Дамірані не обов’язково знати всі подробиці цієї ночі.

   Я примружилася.

   — І які саме подробиці я маю приховати від своєї тітоньки?

   — Наприклад… — він важко зітхнув. — Поцілунок. Точніше — його емоційну складову.

   Я нахилила голову набік, роздивляючись його, наче вперше. Новий Азраель. Невпевнений. Майже… розгублений.

   — Нестримався? — усміхнулася я.

   Загарчав і прикрив очі рукою.