1.3

   І, не озираючись, вийшла з вітальні. Часу на підготовку в мене було обмаль. Потрібно написати листи вчителям і повідомити про плани тітки.

   — За свої слова доведеться відповідати.

   Голос Азраеля пролунав просто біля вуха. Я сіпнулася, але мене одразу ж міцно втримали й притиснули до себе. Гаряче дихання обпекло щоку й шию. Я тільки ковтнула слину і повільно повернула голову. Занадто близько.

   — Я хочу поспостерігати, як ти будеш будувати стосунки з ельфами, — тихо додав він.

   Зібравшись із силами, я тремтячими руками прибрала його руку зі своєї талії й розвернулася до нього повністю.

   — Поясніть, чим я вас так образила, що ви тепер намагаєтесь з мене знущатися?

   Він ледь нахилив голову. Усміхнувся.

   — Ні, — спокійно відповів. — Тепер ти будеш звертатися до мене на «ти».

   Пауза.

   — І будеш думати про мене. Постійно. Зрозуміла?

   Це був не просто наказ. Я відчула, як магія тисне, як щось чуже намагається вкорінитися в моїй свідомості. Не відчути цього було неможливо. Лише опустила голову. Занадто слабка, щоб протистояти демону такого рівня. І ще слабша, щоб без наслідків викликати його. От зараз я дуже чітко усвідомила, наскільки дитячою була моя впевненість у власних силах.

   — Я зрозуміла… тебе, — тихо прошепотіла.

   Його усмішка стала ширшою.

   — Можливо, додати, щоб ти зверталася «мій господар»?

   — Азраель, досить! — пролунав різкий голос тітки. — Я впевнена, вона зрозуміла свою помилку.

   Я ледь видихнула.

   — Скасуйте його наказ, будь ласка, — одразу попросила я.

   Тітка подивилася на мене уважно, майже оцінююче.

   — Перші пів року навчання — впораєшся сама, — спокійно сказала вона. — Я в тебе вірю.

   Звісно. Хто б сумнівався. Азраель лише посміхнувся — і зник.

   Тітка підійшла ближче, обійняла мене, легко потріпала по волоссю і рушила до виходу, де вже чекала карета.

   — У нього контракт зі мною. І він не зобов’язаний терпіти зухвальство. Навіть від тебе.

   — Я впораюся швидше, ніж за пів року, — роздратовано відповіла я.

   Вона лише усміхнулася.

   — Іншого я від тебе і не чекала.

   Наступні три місяці перетворилися на суцільне пекло. Навчання саме по собі не було проблемою — я швидко вловлювала суть, запам’ятовувала формули й навіть почала випереджати програму. Але мачуха… вона ніби поставила собі за мету зламати мене.

   Спочатку це були дрібниці. Вона могла покликати мене просто посеред заняття.

   — Тейро, ти не чуєш, коли тебе кличуть? — її голос лунав солодко, але в очах була крижана насмішка.

   — Я займаюся з сестрами, — стримано відповідала я, навіть не підводячи голови від книги.

   — О, правда? — вона проходилася кімнатою, ковзаючи пальцями по спинках стільців. — Я й не знала, що в цьому домі служниці самі вирішують, коли їм працювати.

   Я мовчала. І тоді вона змінювала тактику.

   — Орієно, Юнеліс… — її голос ставав м’яким. — Може, покажете мені, чому вас навчає ваша… сестра?

   Дівчатка одразу напружувалися. Я це бачила — по ледь помітному руху плечей, по тому, як вони стискали пальці.

   — Ми зараз вивчаємо стабілізацію потоку, — обережно відповідала одна з них.

   — Ой, як цікаво, — мачуха усміхалася. — А це не надто складно для вас? Чи, можливо, пояснюють… не дуже добре?

   Я повільно закривала книгу.

   — Вони справляються, — холодно казала я. — Краще, ніж ви очікуєте.

   Її погляд одразу ставав гострішим.

   — Я в цьому не сумніваюся, — тихо відповідала вона. — Питання лише — якою ціною.

   Після таких “візитів” сестри довго мовчали. Але ніколи не скаржилися. І саме це дратувало її найбільше.

А потім з’явилася Міріела. Ні з того ні з сього вона почала приходити на наші заняття, ніби мала на це повне право.

   — О, ви вже почали? — вона заходила без стуку й одразу сідала поруч. — Чудово, я якраз нічого не розумію.

   Я навіть не одразу піднімала на неї погляд.

   — Тоді, можливо, варто було слухати на власних заняттях.

   — Та не будь такою, — вона надувала губи. — Поясни мені. Ти ж усе одно тут… викладаєш.

   Я стискала пальці на сторінці книги, але голос залишався рівним:

   — Ми не будемо зупинятися.

   — Але я не встигаю! — обурювалася вона.

   Тут уже втручалася Юнеліс, тихо, але твердо:

   — Ми теж не встигаємо, коли нас постійно перебивають.

   Міріела здивовано кліпала очима.

   — Ти мені зараз зауваження робиш?

   — Я прошу не заважати, — спокійно відповідала дівчинка.

   Я ледь помітно усміхалася.

   — Якщо хочеш — слухай. Але ми не будемо пояснювати кожен крок, — додавала я. — Ти або наздоганяєш, або ні.

   Міріела фиркала, але залишалася. І найгірше — вона не йшла. З кожним днем напруга тільки зростала. Мачуха тиснула. Міріела дратувала. Але сестри… вони трималися. І заради них я не мала права зірватися.

   А щойно завершувалися заняття, і я залишалася наодинці зі своїми думками… все ставало тільки гірше. Тиша не заспокоювала. Вона роз’їдала. І в цій тиші завжди з’являвся він. Азраель. Наче я сама його кликала. Хоча швидше — він просто ніколи не йшов.

   Я відкладала книгу, проводила пальцями по сторінці… і раптом ловила себе на тому, що вже не читаю. Думки пливли зовсім в інший бік. Його голос. Його погляд. Те відчуття, коли він поряд — надто близько.

   — Ненавиджу… — тихо видихала я, заплющуючи очі.

   Його наказ. Цей дурний, нестерпний наказ, що засів десь глибше, ніж мав право. Він не просто змушував — він чіплявся за думки, перекручував їх, підштовхував у небезпечному напрямку. І це бісило найбільше. Я стискала кулаки так, що нігті врізалися в долоні.

   — Я не слабка, — шепотіла собі. — Чуєш? Не слабка.

   Але варто було лише лягти в ліжко… як усе ламалося. Темрява огортала, і замість злості приходило інше. Спогади ставали м’якшими. Його присутність — теплішою. Небезпечною… але привабливою. Переверталася на бік, ховаючи обличчя в подушку. І ловила себе на думці, від якої ставало по-справжньому страшно. А що, якби він зараз з’явився? От просто тут. Поруч. Я затримувала подих. …Я б благала його зняти наказ чи…?