1.1

***

   Моя історія почалася не з тріумфу, і точно не з надії. Вона почалася вночі — на холодному ритуальному камені. Приємно, правда? Хочеться одразу закутатися в ковдру та попити чаю, але ні, замість цього лежу тут і відчуваю, як мене майже вбивають.

   Поруч лежала моя зведена сестра Міріелла. Міцно тримала мене за руку й повторювала одну й ту саму фразу, як навіжена:

   — Скоро все це скінчиться для тебе… і нарешті розпочнеться для мене.

   Чудово. Здається, я потрапила у фантастичну версію сімейних свят. Намагалася вирвати руку з її хватки, але тіло чомусь відмовлялося слухатися. Дивна слабкість розтікалася по мені, і я вже майже повірила, що моє тіло вирішило «співпрацювати» з отрутою. Так-так, напевно, мене напоїли якимось зіллям. І що ж? Я сама винна — занадто безтурботна, щоб перевіряти їжу. Далі буде ще веселіше, обіцяю.

   Все через ту кляту новину: мачуха нарешті дозволила мені поїхати на навчання до Академії Чистої Аркани. І, звісно, без участі моєї улюбленої тітоньки Дамірани тут точно не обійшлося — вона трохи натиснула на мачуху, і та, як завжди, не змогла встояти.

   Настільки захопилася підготовкою, що втратила пильність. Чудово. Всі ці ритуали, закляття, тренування… і ось результат: лежу тут, наче гарний експонат для магічного музею «Не роби цього вдома».

   І, знаєте що? Дивна думка все одно прокралася у мою голову: добре, що обрали мене, а не молодших сестер. Хоч хтось із нас виніс користь, так би мовити.

   Напевно, варто було почати цю історію не зі сцени власної «жахливої загибелі», а з того моменту, коли все почало йти не так. Ну що ж, спробуємо ще раз. З самого початку, поки мій сарказм ще живий і може витримати таке розповідати.

***

   Я Тейра Ілсаріс — вісімнадцятирічна магиня. Зовні тендітна й майже наївна: довге темне волосся з синім відливом спадає до колін, бліда шкіра й темно-сині очі створюють холодний, тихий образ, а трохи курносий ніс додає м’якості.

   Мій потенціал помітили ще в п’ять років, і відтоді мене наполегливо навчали магії. Тож зовнішність у мене оманлива… але я не поспішаю доводити іншим зворотне. Навіщо псувати людям перше враження?

   Моє дитинство було майже ідеальним — настільки, наскільки це взагалі можливо. Мама більше цікавилася балами й спілкуванням із вищим світом, але все ж любила мене. До того ж няньок навколо вистачало, тож уваги я не бракувала. А от батько… батько душі в мені не чаяв. Усе найкраще, що тільки міг дістати — привозив мені. І, якщо чесно, я досі не впевнена, що це було добре для мого характеру.

   Мені було сім, коли мама народила моїх сестер-близнючок — Оріенну і Юнеліс. Сама вона цих пологів не пережила. І ми втрьох залишилися з батьком.

   Я ніколи не тримала на них образи. По-перше, народити близнюків — уже диво. А по-друге, враховуючи, що мама була слабкою магічно, а змогла виносити трьох сильних магинь… це майже подвиг.

   До речі, саме тому маги не надто люблять брати за дружин людських або слабких магічно жінок. Або мати не витримує сили дитини, або народжуються такі ж слабкі, як вона сама. Несправедливо? Так. Але магія взагалі не відома своєю справедливістю.

   Бо якщо навіть звичайне формування дитини виснажує жінку наполовину… то що вже казати, коли ця дитина ще й користується магією до народження. Весело, правда?

   Так, я знову відволіклася.

   Мої сестри — це буревій у людській подобі. Зараз їм одинадцять: темне волосся, заплетене в коси, світла шкіра й очі, які постійно світяться цікавістю. Вони рухливі, допитливі, легко захоплюються всім новим і абсолютно не бояться пригод. Їхній веселий характер поєднується з природною магічною обдарованістю, яка проявляється яскраво й іноді… дуже неконтрольовано. Що, звісно, додає хаосу в наше життя. І чарівності теж.

   До слова — я їх обожнюю.

   Коли мені виповнилося одинадцять, наш батько серйозно захворів. І, схоже, саме через це йому в голову прийшла одна з найдурніших ідей у його житті — знову одружитися. Бо нам, бачте, потрібна мати. Як він пояснив, його сестра не зможе забрати нас до себе — вона постійно в роз’їздах, а ми маємо продовжувати навчання. Логіка, звісно, бездоганна. Майже.

   На щастя, розуму йому все ж вистачило: до нашого повноліття фінансами розпоряджалася не мачуха, а тітка. І саме тому Лерісса не змогла пустити нас по світу чи виставити з маєтку — вона була змушена дотримуватися умов свого проживання. І нашого теж.

   Тітка Дамірана, коли могла, приїжджала особисто перевірити, як ми живемо і чого навчилися. І, чесно кажучи, це були одні з небагатьох моментів, коли в маєтку ставало… легше дихати.

   Хоч мачуха й тут знайшла спосіб «подбати» про нас — звільнила половину слуг, щоб, очевидно, не перевтомлювалися. У результаті освіта молодших майже повністю лягла на мої плечі. Дякувати хоч моїх учителів вона не чіпала. Мабуть, боялася пояснювати це тітці. І правильно робила.

   І от після одного з таких візитів тітоньки — до речі, ми завжди їй раділи — вона приїхала не сама. А зі своїм демоном. З яким, між іншим, у неї довгостроковий контракт. І якщо вам здається, що саме з цього моменту все стало цікавіше… То вам не здається.

   До речі, щодо контрактів — мабуть, варто пояснити для тих, хто не в темі.

   Бо чомусь багато хто вперто вважає, що такі контракти обов’язково мають… інтимний характер. І так, я знаю, звідки це пішло. Коли більшість магинь призиває демонів чоловічої статі — фантазія у людей працює занадто добре.

   Але, як і завжди, все значно складніше. І менш… захопливо, ніж їм хочеться думати.

Якщо магиня прагне керівних посад або, скажімо, військової кар’єри, демонеси не завжди підходять. Не той тип взаємодії, не ті якості.

   І навпаки: якщо в самої магині характер такий, що може зламати половину світу, але вона раптом вирішує присвятити себе чомусь спокійнішому — наприклад, лікуванню чи вихованню дітей — тоді демонеса може стати ідеальним варіантом. Особливо якщо їй самій доводиться… приглушувати певні риси.