Розділ 33

Назар навіть не думав, що скаже Вероніці, він просто йшов слідом. Нехай це було на емоціях, нехай хтось щось ліве подумає, йому байдуже, зараз для нього важливим було опинитися поруч із нею, і хоча б кілька хвилин поговорити. Про що? Він і гадки не мав. Та це вже не мало значення. Його тягнуло до неї, наче магнітом, і з кожною секундою ставало дедалі складніше цьому опиратися.

У голові роїлися думки. Можливо, він даремно її відштовхнув. Напевне, навіть образив. Вранці він поводився як бовдур, зробивши вигляд, ніби вчорашнього вечора взагалі не існувало. А тепер, коли побачив її з Димиром, чомусь не зміг просто залишитися за столом і продовжити веселитися з друзями.

Двері на терасу були відчинені. Назар одразу вхопив прохолодне повітря на повні груди й ступив назовні. Музика тут майже не чулася, це місце потопало у вечірніх вогнях. Навколо стояли невеликі столики й плетені крісла, а за краєм відкривалась панорама  міста, яке жило своїм життям. Тут була лише Ніка, вона стояла біля огорожі, тримаючи телефон біля вуха.

Дівчина була одягнена в чорний вечірній комбінезон із відкритими плечима, який м’яко огортав витончену фігуру й Назару здавався неймовірно спокусливим.  На шиї виблискував тонкий ланцюжок, а її рожеві пасма легенько хиталися від вітру. 

— Та ні, Лесю, усе добре, — тихо говорила вона, дивлячись кудись убік. — Потім усе розповім.

Назар зупинився, тепер вони були тут удвох. І саме в цю мить його впевненість кудись зникла. Всередині тривожно дзенькнуло: а чи варто було взагалі сюди виходити? Зараз вона його побачить, і що він тоді скаже? Вийшов покурити?  Так він не палить. Подихати свіжим повітрям? Це смішно. 

І саме в цю мить, Ніка першою помітила його.На секунду її голос урвався, а погляд здивовано ковзнув по його обличчю.

— Гаразд, я тобі пізніше наберу, — швидко сказала вона й скинула виклик. Між ними зависла незручна тиша.

— Ти що тут робиш? — Ніка першою порушила її, ховаючи телефон у сумочку.

Назар неохоче відповів:

— Те саме можу запитати в тебе.

— Взагалі-то я вийшла поговорити по телефону.

— Я теж, — ляпнув перше, що спало на думку, від чого на його губах ледь помітно заграла усмішка.

Ніка прискіпливо глянула на його руки, в яких телефона точно не було.

— Я бачу.

— Ти маєш щось проти? — вишкірився.

Назар підійшов ближче й сперся руками на поручні поруч із нею.Ніка лише хмикнула й відвернулася. Хлопець кілька секунд мовчав, а потім не втримався:

— А може, ти просто втекла від свого побачення?

— Що? — дівчина скривилася. — Це вже не твої справи. Яка тобі взагалі різниця до мого побачення?

— Ніякої, — різко кинув. Ніка повернула голову й недовірливо примружилася.

Хдопець стояв надто близько. Настільки, що вона відчувала тепло, що йшло від нього крізь прохолодне вечірнє повітря. Долоні чомусь одразу стали вологими, і дівчина непомітно стиснула пальці, сподіваючись, що він цього не помітить. А потім вдихнула його парфуми. У пам’яті відбитком закарбувався цей знайомий аромат — трохи солодкуватий, але зовсім не приторний, із нотками ванілі та цитрусу. 

— Ти, напевно, образилася на мене? — раптом запитав Назар.

Ніка підвела очі, ще мить — і вона спопелить його поглядом.

Вона хотіла сказати, що зовсім не образилася, що він просто щось собі надумав. Але, трясця, так, ранкова зустріч їй була неприємна. Те, як він її проігнорував, боляче вдарило по самолюбству, чи ще Бог знає по чому… Вона не чекала від нього якихось зізнань у коханні, але після вчорашнього він міг хоча б підійти й нормально привітатися. Тому цього разу вона відповіла прямо.

— Ти повівся як козел. Я такого ставлення не заслуговую.

— Згоден, — Ніка не повірила власним вухам.

— Я хотів перепросити.

«Дор і перепросити? Щось не в’яжеться». Але його брунатні очі, які пильно вдивлялися в неї, говорили про зворотнє. У них не було ні насміху, ні звичних шпильок, лише якась незрозуміла серйозність, від якої їй ставало ще дивніше. 

— Розумієш, я не хотів тебе образити, — продовжив Назар. — Просто так вийшло.

— Так вийшло? — Ніка вибухнула. — Іди до біса.

Вона різко розвернулася й рушила до виходу, але Назар перехопив її за руку.

— Зажди.

Ніка зупинилася й глянула на його пальці, що тримали її зап'ястя. Назар одразу послабив хватку, але руку не відпустив.

— Як ти не розумієш? — він заговорив тихіше. — Я не хочу давати тобі марні надії. Мені потрібно зосередитися на баскетболі. Я скоро поїду.

Ніка мовчала кілька секунд, а потім підняла на нього очі.

— То чому ти тут?

Назар закляк, вперше за весь вечір він не знав, що відповісти, бо справжня відповідь була надто для нього складною. Зрештою Назар змусив себе сказати бодай щось.

— Хотів переконатися, що з тобою все гаразд. І що Димир тебе не дістає.

Ніка лише зухвало всміхнулася.

— У мене все чудово. І Димир якнайкраще себе поводить. Він не переходить межу, з ним весело і спокійно — вона на секунду замислилася. — Тому за нас можеш не хвилюватися.

«За вас я і не хвилююся. Я хвилююся лише за тебе».

Назар хотів сказати це вголос. Але Ніка вже забрала свою руку, хутко підійшла до дверей і зникла в напівтемряві, залишивши хлопця наодинці.