Розділ 31

— Досі не віриться, що ти йдеш на побачення з Димиром, — не замовкала Леся, паралельно придивляючись собі якесь нове вбрання. Леся підговорила подругу втекти з останньої пари, де старий професор їхню відсутність навіть не помітив, і затягла в найбільший торгівельний центр у їхньому місті.

— Ніко, відклади свою камеру і поговори зі мною, — насупилась подруга, побачивши, як дівчина вкотре зупинилася біля вітрини й зробила кілька кадрів. 

— Так, схожу з ним на каву та й усе. Може, тоді він дасть мені спокій.

— Дивись, який гарний комбінезон для побачення.

— По-перше, це не побачення.

— Ну так, скажи ще — ділова зустріч. А по-друге?

— По-друге, я не збираюся наряджатися.

— Послухай, якось воно не те — йти на відкриття ресторану в джинсах. Просто поміряй.

Леся схопила вішака з комбінезоном, а заодно прихопила ще й цілу купу одягу, явно не збираючись залишати подрузі жодного шансу на відмову.  Ніка тільки закотила очі, але сперечатися не стала, якщо Леська щось собі надумала, переконати її було майже нереально.

********************

Назар дочекався закінчення нудних лекцій. Якби не тренування, яке було після них, він би вже давно чкурнув звідси, так само як і блогерка. Він помітив, що вона пішла, хоча й дивувався, чому взагалі звернув на це увагу. Після тренування хлопець подався до спортзалу. Йому здалося, що навантаження знову було замало, тому Назар вирішив додати ще. Тішило хоча б те, що батько поїхав у відрядження і його зо три дні не буде. Ну, а потім приїде з Мальдів його чергова пасія, тому Дор сподівався, що цього тижня батькові буде не до нього.

Залізо важко йшло, але він щосили брав більше, робив довше, ніж до травми, і не зупинявся. Йому потрібно було дати раду своєму тілу до вирішального перегляду, а ще — власним думкам, які останнім часом явно жили окремо від нього. Що з ним відбувається?

Він не міг викинути з голови те дівчисько. Думки знову і знову поверталися до її м'яких губ, до синіх очей, які дивилися так, наче бачили його наскрізь. Він згадав, як вона розгубилася, коли він її поцілував, як завмерла на мить, а потім відповіла на його поцілунок. А сьогодні вона йде з Димиром. Ймовірно,тепер він її цілуватиме. Назар різко стряхнув головою. Трясця.Ти ж сам її відшив.

Він перейшов на бігову доріжку, натиснув плюсик, додавши швидкості, ніби це мало допомогти викинути з голови все зайве. Не допомогло.

Після десятого дзвінка Матвія, Назар усе ж згадав, що сьогодні обіцяв Тимуру прийти на відкриття його ресторану. Був час, коли він любив вечірки, гучні компанії й вечори, які закінчувалися далеко за північ. Але остання тусовка вийшла з-під контролю, після чого він опинився на лікарняному ліжку й фактично за бортом свого звичного життя.

Тепер він не дуже розумів, навіщо взагалі погодився. Але обіцяв, тож мусить приїхати. Назар все ж вирішив: заїде привітатися, трохи побуде, і змиється. З Матвієм вони домовилися зустрітися біля ресторану, тому він прийняв душ, натягнув темні джинси, чорну футболку, зачесав нашвидкоруч вологе волосся і, навіть не мудруючи із зовнішнім виглядом, схопив ключі від машини.

За кілька хвилин хлопець уже чкурнув за адресою, яку вказав навігатор. Ресторан називався «Stella» і розташовувався в невеликій затишній будівлі майже в самому центрі міста. Назар, якщо чесно, очікував побачити щось звичайне, але, припаркувавшись неподалік, трохи здивувався.

Перше, що впало хлопцеві  в очі,  це — великі панорамні вікна. Над входом висіла акуратна вивіска, а обабіч дверей світилися невеликі ковані ліхтарі, відкидаючи на фасад тепле світло. Ресторан виглядав напрочуд стильно, зовсім не так, як Назар уявляв собі заклад у цьому провінційному містечку. 

Він зайшов усередину й одразу побачив Тимура біля входу. Той стояв поруч зі своїми батькам, які з хвилюванням зустрічали гостей. Дор ввічливо привітався, перекинувся з ними кількома словами й відійшов трохи далі. Аж раптом у залі з’явилися хлопці. 

— О, нарешті! — вигукнув Матвій, побачивши брата. — Я вже думав, ти нас кинеш.

— Хотів, — хмикнув, потискаючи йому руку.

— Але?

— Але ти дістав зі своїми дзвінками..

Матвій лише засміявся і поплескав його по плечу.

— Головне, що приїхав.  Ну все, тепер вечір можна вважати офіційно відкритим! 

Хлопці один за одним привіталися з Назаром. Женька із Семом уже встигли взяти щось випити в барі, а Тимур тим часом домовився з офіціантом, щоб їх провели до столика. Дорошенко йшов останнім, бігло розглядаючи зал.

На стінах висіли чорно-білі фотографії Рима й Венеції, а між ними затишно світилися невеликі ліхтарики. На столах були застелені білосніжні скатертини, та стояли вази зі свіжими квітами,  поруч  блищали келихи й акуратно лежали складені серветки. Неподалік тихо грала італійська музика, і все це дивним чином створювало атмосферу місця, куди хотілося повертатися. Назар уже подумав, що, можливо, затримається трохи довше, ніж планував. А потім підвів очі і раптом завмер... За столиком навпроти сиділа Ніка, а поруч із нею —  Димир.

Любі читачі, буду вдячна за вашу підтримку у вигляді сердечка, коментаря та підписки на мене. Ваша Наталі!