Розділ 30

Ніка дивилася Димиру прямо в очі. Видно було, що хлопець не збирається відступати, а отже, зіскочити з цього побачення вдруге вже навряд чи вийде. Та, з іншого боку, чому б їй не спробувати? Вона вільна дівчина й може робити все, що хоче, з ким хоче і коли хоче. Ну вип’ють разом кави, що може трапитися?

— Гаразд, — нарешті погодилася вона, ледь усміхнувшись. Димир одразу помітно пожвавішав, ніби тільки цього й чекав.

— От і чудово. Тоді домовились.

Тим часом хлопці біля Назара жваво обговорювали майбутню гру. Вони сперечалися, хто вийде в старті, згадували останній матч суперників і вже вкотре прокручували можливі варіанти гри. Результат для них був важливим, бо від цієї перемоги залежало чимало, тому ніхто особливо не хотів навіть думати про поразку.

Назар спочатку теж брав участь у розмові. Не сказати, що його це надто цікавило, але хлопці час від часу зверталися до нього за порадою, тому доводилося щось відповідати, кивати й хоча б робити вигляд, що він уважно слухає. Насправді ж його думки були зовсім не про баскетбол.

Він помітив Вероніку ще на вході до універу. Потім вона зайшла разом із Лесею, і Назар мимоволі затримав на ній погляд. Сьогодні вона була зовсім не схожа на ту Ніку, яку він звик бачити: в широких футболках, об’ємних худі та джинсах.

«Сукенка їй дійсно пасувала, і фігура в неї теж нічого. Гріх таку красу ховати під мішкуватим одягом.»

Раптом все пішло шкереберть, бо  у полі його зору з’явився Димир. Хлопець, наче навмисне, підійшов саме до Ніки, розплився в усмішці й одразу почав щось їй говорити. Назар не чув кожного слова, але йому й не потрібно було. Вистачило того, як Димир дивився на блогерку...

Назару раптом стало не по собі. Якась незрозуміла злість неприємною хвилею прокотилася всередині, а коли Димир нахилився до Ніки ближче, хлопець ледь помітно стиснув щелепи. Звідкись з’явилося непереборне бажання розквасити цьому виродку пику. Ні, це не ревнощі. Щось інше, але не ревнощі, — намагався він відігнати  думку, як набридливу муху.

Та чим довше дивився на них, тим гірше це працювало. Він почув, як Димир клеїться до блогерки, запрошуючи її на каву. Та хіба можна було його не почути? Таке враження, що лише лінивий не здогадався, кого саме він сьогодні веде на побачення.

 — Назаре, що скажеш?

— Що? — хлопець не одразу зрозумів, що звертаються до нього. Він навіть не почув запитання.

— Ми переможемо?

Назар нарешті перевів погляд на Матвія.

— Зі мною — сто відсотків, — самовпевнено хмикнув він, хоча вже за секунду знову глянув кудись повз нього.

Матвій простежив за його поглядом і ледь помітно скривив губи.

— Ага, — протягнув він. — Ясно.

— Що тобі ясно?

— Та нічого.

Раптом в розмову втрутився Тимур — захисник їхньої команди, який саме підійшов до них.

— Хлопці, до речі, ви ж знаєте, що моя родина виграла грант на відкриття ресторану?

— Нічого собі!

Тимур задоволено кивнув.

—  Ми кілька місяців над цим працювали, усе готували, а сьогодні нарешті  відкриваємо ресторан італійської кухні. Тож увечері я вас усіх чекаю. 

— О, це вже цікавіше, — усміхнувся Матвій.

— Звичайно, ми будемо.

Хлопці одразу повеселішали. Хтось поплескав Тимура по плечу, хтось потиснув руку, вітаючи, Женька навіть дружньо обійняв його, притягнувши до себе.

— Красунчик, брате! Не знав, що в тебе там сімейний бізнес такого рівня.

— Та який бізнес, — відмахнувся Тимур. — Тепер лише тримаємо кулаки,  щоб усе це окупилося.

— Назаре, ти ж прийдеш? — Тимур повернувся до нього. — Буду радий тебе бачити. 

— Бро, та я вже сто років нікуди не ходив, — Дорошенко хмикнув і відмахнувся рукою. — Зав’язав я з цими тусами. Якось не до цього.

— Та ну тебе, — Тимур штовхнув його плечем. — Ми ще жодного разу всією командою нормально ніде не збиралися.

— От-от, — одразу підхопив Матвій. — Нумо, брате. Хоч раз виберемося кудись разом.

Назар уже подумки відмовився, але краєм ока знову помітив Ніку, вона все ще стояла з Димиром.І той, схоже, вже був певен, що сьогодні вона від нього нікуди не втече. 

— Гаразд, — все ж бовкнув Назар, щоб від нього нарешті відчепилися. — На якусь годину зможу вирватися.

— Оце вже інша справа! — Матвій задоволено плеснув його по плечу.

Назар майже не почув, його увага знову повернулася до Димира.

Цей недоумок стояв надто близько до Ніки. Щось їй молов, шкірився, раз у раз нахиляючись до неї, а потім сперся рукою на парту, торкаючись її долоні. 

— То я сьогодні заїду за тобою? — почув він голос Димира. — Відмов я не приймаю, — поспіхом додав той із самовпевненою усмішкою.

Ніка трохи примружилася, ніби зважувала його пропозицію, а потім знизала плечима.

— Гаразд. Сьогодні о п’ятій.