Розділ 29

Леся розгублено глянула на подругу. Та все ще стояла нерухомо, не відводячи погляду від дверей, за якими щойно зник Назар.

«Яка ж я дурепа. Навигадувала собі бозна-чого», — стукотіло в скронях,  а серце неприємно стискалося від усвідомлення того, наскільки безглуздо вона зараз почувається.

— Ніко, ну що, ходімо, бо ми спізнимося на пару, — до неї пробився голос Лесі.

Подруга уважно вдивлялася в її обличчя, намагаючись зрозуміти, чи все з нею добре.

— Не звертай на нього уваги. Теж мені, король Всесвіту.

Леся ще щось там торочила про Назара, обурювалася, який він недоумок, і раз у раз кидала в бік корпуса невдоволені погляди. Але Вероніка вже майже не слухала, її думки були зовсім про інше. 

— Лесю, досить. Усе гаразд, — врешті спокійно озвалася вона.

Їй зовсім не хотілося йти на лекцію. Вона геть не мала бажання знову зустрічатися там із Дорошенком, і тим більше бути з ним  в одній аудиторії. Найбільше її дратувало навіть не те, що він проігнорував її, а власна реакція на це. Вона почувалася ніяково, ніби зробила щось ганебне, хоча насправді не зробила нічого. Просто нафантазувала собі зайвого, тож сама винна.

Та з іншого боку, чому вона взагалі має його уникати? Ховатися, змінювати свої плани й тікати з універа лише тому, що один самовпевнений тип вирішив поводитися так, наче вони незнайомі? На ньому ж Земля не зупинилася.

Вероніка глибоко вдихнула й розправила плечі. 

— Ходімо.

Вони разом попрямували до аудиторії. Дівчина намагалася переконати себе, що все нормально, що вона не збирається звертати на нього увагу і взагалі не має жодної причини нервувати.Проте щойно вони переступили поріг, її погляд сам собою ковзнув у бік рядів.

Назар уже був там. Він сидів на краю парти в кінці класу, недбало відкинувшись назад і спершись руками об стіл. Неподалік стояли Матвій з хлопцями, вони про щось весело розмовляли, час від часу вибухаючи сміхом. А поруч з ними крутилася Аліса, яка, здається, й не думала кидати спроби захомутати Назара. Білявка раз у раз торкалася його руки, сміялася з його жартів. Схоже, хлопцю її увага навіть подобалась.

Від побаченого Вероніці стало неприємно, якесь з’явилось дивне відчуття, гірке й пекуче, наче щось почало точити її зсередини. На мить, дівчині захотілося стати невидимкою, розчинитися в повітрі, зникнути. Вона мріяла, щоб  її  ніхто не помітив. Але, звісно, варто було зайти в приміщення, як Матвій вже побачив Лесю, махнув рукою, широко посміхнувся. «Трясця, ну коли вже хтось із них нарешті зробить перший крок і запросить іншого на побачення? Це ж уже неможливо терпіти», — видихнула Ніка. 

Назар підвів голову й глянув на дівчат. На мить його погляд затримався на рожевих хвилях однієї з них, а потім зустрівся з її темно-синіми очима. Та за секунду хлопець уже дивився кудись повз них. 

— Ходімо, поки нашу парту не зайняли, — кинула Леся й потягнула її за собою.

— Мені байдуже, — тихо буркнула Ніка.

Подруги все ж сіли за стіл. Ніка поклала сумку, дістала телефон і втупилася в екран, ніби там раптом знайшлося щось надзвичайно важливе. Відкрила галерею, їй потрібно було обрати кілька фотографій для блогу, і зараз це здавалось дуже доречно. Принаймні вона мала чим зайняти руки й зробити вигляд, що її взагалі не цікавить, що відбувається навколо.

Дівчина перегорнула кілька фоток, затрималася на одній, збільшила її, розглядаючи деталі, а потім знову провела пальцем по екрану. Краєм ока вона мимохідь помітила Алісу, яка щось шепотіла Назарові, схилившись до нього ближче, майже до вуха. Ніка відразу ж повернулася до смартфона і «своїх» фотографій. Раптом за спиною почувся знайомий голос:

— Хелоу всім! Невдахам теж вітаннячко!

Остання фраза явно призначалася Назарові, але той лише вишкірився, навіть не намагаючись щось відповісти. Димир пройшовся між рядами, кинув рюкзак на вільний стілець і, озирнувшись, одразу помітив дівчат.

— Ніко, ти сьогодні по-особливому гарна, — усміхнувся він, підходячи ближче.

— Привіт, Димире, — Дівчина підвела на нього очі й мимоволі теж усміхнулася.

— А ти пам'ятаєш про свою обіцянку?

Ніка на мить розгубилася, згадуючи, про що він говорить і, що саме вона обіцяла? Саме в цю мить дівчина помітила, що Назар підвів голову й дивиться в їхній бік.

— Ти про що? — все ж уточнила, намагаючись не звертати уваги на цей погляд.

— Оце вже дівоча пам’ять, ми ж збиралися піти на каву, — нагадав Димир, поклавши руку на спинку її стільця. — Я чекав, що ти сама мені напишеш, але бачу, що ти вирішила змусити мене чекати цілу вічність.