Розділ 28

Поки Назар летів дорогою до універу, його не покидала думка, що батько має рацію. Так, він не має права розпилятися, відволікатися від своєї цілі. Він мусить повернутися до Суперліги, мусить стати тим самим Дором, яким був колись і яким мріє бути знову.

Що я собі думав? Я ж приїхав сюди не інтрижки крутити. Та й друзів узагалі не планував заводити. Хотів відсидітися, повернути форму й забратися звідси. І тут якась дівчина з рожевим волоссям за кілька днів поставила під сумнів усі мої плани. Змусила відчути те, чого я давно не відчував і про що вже встиг забути. І заради чого все це? Заради хвилинної емоції, яка зникне разом із моїм від’їздом?

Мені дали ще один шанс, і цього разу я не маю права його проґавити. Навіть якщо заради цього доведеться розбитися в друзки й зібрати себе заново. Сподіваюся, Ніка сама зрозуміла, що це був лише поцілунок. Нічого серйозного з цього не вийде.

Сьогодні Ніка виглядала по-особливому. Чомусь із самого ранку вона вже крутилася перед дзеркалом, поправляючи волосся й раз по раз оглядаючи себе з усіх боків. Чомусь саме сьогодні їй захотілося одягнути легку сукню на тонких бретелях, хоча таке траплялося нечасто. Зазвичай її плаття та сарафани, а їх у неї було аж цілих три, так і висіли в шафі, чекаючи свого зоряного часу. Бо здебільшого її гардероб зводився до штанів чи джинсів, футболок та улюблених худі.

Вона ще раз провела долонями по бавовняній тканині, пригладила її на талії, а тоді швидко підхопила сумку й спустилася вниз. Марина лише здивовано звела брови, коли Ніка спустилася сходами, взула босоніжки й підійшла до дверей. Та нічого не сказала, лише мовчки дивилася їй услід.

На автобусній зупинці Вероніку вже чекала Леся. Вона помітила зміни в подрузі ще здалеку, а коли Ніка підійшла ближче, ледве не плеснула в долоні.

— Подружко, тебе не впізнати, — вона ковзнула поглядом по сукні, яка дуже пасувала Вероніці, підкреслювала тонку талію та стрункі ноги. — Я вже й не пам'ятаю, коли востаннє бачила тебе в сукні. Тобі дуже гарно.

— Дякую, — Ніка усміхнулася й поправила бретельку на плечі. — Чомусь так захотілося.

До зупинки саме під'їхала маршрутка, і дівчата хутко зайшли всередину, зайнявши два вільні місця біля вікна. Ніка сіла, закинула сумку на коліна й визирнула у вікно, намагаючись приховати усмішку, яка вперто не хотіла сходити з її обличчя. Леся кілька секунд мовчки на неї витріщалася, а потім не витримала.

— Ну розповідай.

— Що?

— Не прикидайся, — Леся штовхнула її ліктем у бік. — Я тебе знаю. У тебе зараз на обличчі написано, що сталося щось цікаве.

Подруга справді вміла читати її настрій, і від неї нічого не сховаєш. Та й самій Вероніці вже не терпілося поділитися з Леською. Хто, як не вона, завжди вислухає, а якщо потрібно — ще й порадить?

Ніка нахилилася ближче до подруги, прикривши рот долонею, і зашепотіла їй на вухо:

— Я вчора цілувалася з Назаром.

— З Дорошенком?! — її очі загорілися, а голос мимоволі підскочив так, що кілька людей у маршрутці озирнулися. — Не може бути! Коли ти встигла?

— Тихіше ти! — засміялася Ніка й легенько штовхнула її плечем. — Всьому автобусу не обов’язково про це знати.

Леся прикрила рот рукою, але стримати усмішку не змогла.

— Все, мовчу. Розповідай.

І Ніка почала пошепки розповідати подрузі все, що вчора з нею трапилося, раз по раз опускаючи очі, коли доходила до моменту самого поцілунку.

— І що тепер? — не вгамовувалася Леся, коли вони вже вийшли й попрямували до університету.

— Не знаю, — Ніка знизала плечима, хоча усмішка знову повернулася на її обличчя. — Все це якось дуже дивно вийшло. Я сама не розумію.

— Та що тут розуміти? — Леся схопила її під руку й притягнула ближче до себе. — Втюхався він у тебе.

— Лесю!

— А що? Я просто констатую факт.

— Не вигадуй..

— Ну добре, — Леся театрально зітхнула. — Тоді я просто уявляю, як ти приїжджаєш з Назаром на його мерсі, а всі навколо вмирають від заздрощів.

— Ми не зустрічаємося.

— Поки що.

— Лесю...

— Все, все, мовчу, — вона підняла руки, але за секунду знову нахилилася до Ніки. — А як він цілується?

Ніка вже відкрила рот, щоб відповісти, але в цей момент на подвір'я універу в'їхав той самий «мерс». Леся одразу замовкла.

— О, — тільки й протягнула вона.

Чорна, лискуча автівка повільно прокотилася подвір'ям, одразу привертаючи до себе увагу. Майже всі, хто був поруч, мимоволі озирнулися. Що не кажи, а таких тачок у їхньому місті було небагато. Хіба що в місцевих депутатів, і то не факт.

— Оце, до речі, — прошепотіла Леся, стискаючи руку Ніки, — твій майбутній транспорт.

— Замовкни, — Ніка пирхнула зі сміху.

«Мерс» безшумно під'їхав до парковки й зупинився за кілька метрів від них. Дівчата ще стояли біля входу, коли дверцята відчинилися, а з салону назовні гучно вдарила музика.За мить із машини вийшов Назар. На ньому були чорні джинси та світла сорочка з підкоченими до ліктів рукавами й розстебнутими верхніми ґудзиками. Він обійшов машину, відчинив задні дверцята, дістав спортивну сумку й закинув ремінець на плече.

Ніка мимоволі випросталася. Її серце пропустило удар, вона несвідомо зробила маленький крок уперед, коли Назар підняв голову й подивився в їхній бік.

Можливо, він усміхнеться, може підійде. Можливо, хоча б скаже щось про вчорашнє.

Усього на секунду Назар зустрівся з нею поглядом. Ледь кивнув їй, а потім пройшов повз, наче вони й не були знайомі. Ніка так і залишилася стояти, вона провела його очима, але хлопець навіть не озирнувся.

Ще вчора його руки тримали її так близько, що вона забула, як дихати. Ще вчора він цілував її, і весь світ навколо перестав існувати. А сьогодні просто пройшов повз.