Розділ 27

Ніка

Ніка зайшла до будинку, зачинила за собою двері й притулилася до них спиною. У голові роїлося безліч думок: хаотичних, суперечливих, одна дивніша за іншу.

Як так вийшло? Ще вчора вона терпіти не могла цього нахабу, цього зухвальця. Проклинала той день, коли його сфотографувала, коли він переступив поріг її універу й перевернув усе догори дриґом. А тепер сама щойно цілувалася з ним. І, що було найгірше, їй це сподобалося.

Так, їй сподобалося — відчувати його поруч, його гаряче дихання на шкірі, ловити кожен дотик його губ,  ділити один подих на двох.

І це дратувало її найбільше. Адже простіше ненавидіти. Простіше сипати колючками, кривитися на кожне його слово й переконувати себе, що Назар — останній хлопець, який міг би їй сподобатися.А тепер усе було по-іншому, не так як завжди, не так до чого вона звикла. 

Вона сама не розуміла, що з нею відбувається. Чому досі відчуває на губах його смак, чому згадка про нього змушує серце калатати. 

— Ніко, це ти? Все гаразд, доню? — із вітальні почувся голос Марини. Вона вийшла до неї, вдивляючись у темряву.

— Чому ти світло не вмикаєш?

Вероніка й не помітила, що стоїть у цілковитій темряві. Вона швидко клацнула вимикачем. Мама уважно вдивлялася в її обличчя, а потім перевела погляд на Барні, який крутився поруч.

— Що з вами сталося? Ви якісь брудні.

— Барні втік, нам довелося його шукати. Трохи забруднилися.

— Нам? — одразу вловила мама.

— Так, мені разом із нашим сусідом. Де він взявся на мою голову?

Не чекаючи нових запитань, Ніка швидко попрямувала до ванної, на ходу стягуючи брудну футболку. Їй зовсім не хотілося, щоб мама почала розпитувати, чому саме Назар допомагав їй шукати Барні і чому від самої згадки про нього щоки знову заливались вогнем.

Назар 

Хлопець не одразу зайшов додому. Він затримався біля свого будинку, вмостившись на лавці у дворі. Йому захотілося трохи насолодитися цим спокоєм, дивним відчуттям легкості, якого він уже давно не відчував.

Як дивно, з цією малою бестією він сьогодні забув про все: про свої проблеми, невдачі, сварку з батьком. Дивно, вона зі своїм скаженим собакою так закрутила йому голову, що всі інші думки просто розвіялися, ніби їх і не було.

Коли на неї тиснеш — вона одразу стає їжакуватою, виставляє свої колючки й готова ринутися в бій. Але варто поводитися з нею трохи інакше, дещо м’якше — і вона раптом змінюється. Вона стає тихішою і навіть трішки розгубленою… І це, трясця, було страшенно мило.

Назар ледь усміхнувся, сам не помітивши цього. Отже, не така вона вже й колюча. Просто до неї треба підібрати правильний ключ. Він поцілував її сьогодні, сам не розуміючи чому. Просто раптом так захотілося. Щось було в її зніяковілості, у чесності, з якою вона говорила, у цих дивних розмовах, які чомусь не хотілося припиняти. З нею було весело, легко та затишно…

Поруч із нею він раптом не думав про те, ким мав бути, чого від нього хотів батько і скільки всього він устиг зіпсувати останнім часом. Не згадував про спорт, травму та невдачі.Поруч із нею він просто був собою, звичайним, живим. І, здається, саме цього йому так давно не вистачало.

Коли він нарешті зайшов до будинку, в кімнатах було темно. Назар полегшено видихнув, переконавшись, що батько його не чекає. А це означало, що читати йому мораль сьогодні ніхто не буде. Ну не може ж так щастити за один вечір…

Він усміхнувся сам до себе. Швидко сходив у душ, знайшов у холодильнику, що можна пожувати, й пішов до себе. За цей час батько так і не вийшов до нього, що абсолютно влаштовувало хлопця. 

Ранок видався не настільки спокійним, як вечір. Назар, вдягнувши темні джинси та сорочку, вийшов на кухню. Він уже думав, що, можливо, батько поїхав у відрядження, як це часто бувало, і сьогодні він поснідає сам. Але ж ні. Ще спускаючись сходами, хлопець почув, як працює кавомашина. Батько, одягнений у діловий костюм, уже сидів за столом, переглядаючи щось у телефоні.

— Добрий ранок. Добре, що застав тебе перед роботою. Вчора ти пізно повернувся, ми не поговорили.

— Привіт, тато. Про що ще ми повинні з самого ранку говорити? Про мою поведінку чи що? Так я вже не в п'ятому класі. Чи, може, про те, що я пізно повернувся?

Хлопець відсунув стілець і сів за стіл.

— Те, що ти пізно повернувся, мене не турбує. Але…

— О, куди ж без «але».

Назар схопив зі столу канапку й відкусив добрячий шматок.

— Вчора я теж був допізна. Місцевий бар тут, звісно, не дуже, але вже що є. Коротше кажучи, я бачив тебе з нашою сусідкою. Здається, то вона була.

Назар на мить завмер, зіщуливши очі. 

— І що?

— Нічого. Просто звернув увагу.

— То звернув і забуть.

— Назаре, я не хочу, щоб ти знову почав робити дурниці.

— А що саме цього разу я зробив?

— Вчорашня бійка в університеті — це, на твою думку, розумний вчинок?

Назар скривився й відвів погляд.

— Він сам напросився.

— Мене не цікавить, хто на кого напросився. Ти вже одного разу втратив свій шанс через власну необережність. Аварія перекреслила те, над чим ти працював роками. І тепер, коли в тебе з'явилася можливість усе виправити, ти знову лізеш у бійки.

Назар мовчав, повільно пережовуючи шинку.

— Мені вчора телефонував агент, — продовжив чоловік . — У тебе зʼявився ще один шанс.

Хлопець підняв на нього погляд.

— Який ще шанс?

— Через три місяці ти маєш показати все, на що здатен. Якщо хочеш повернутися в професійний спорт і отримати шанс на NBA, тобі потрібно бути готовим. Це значить: тренування, режим та дисципліна.  Ось основні три кити, і  жодних дурниць.

Батько зробив коротку паузу.

— І без дівчат, які відволікатимуть тебе від головного.

Назар ледь помітно скривився.