Розділ 25

Ніка немов вросла в землю, у ту прохолодну траву, на якій лежала. Вона не могла поворухнутися. Не через Назара — він зовсім не притискав її своєю вагою, навпаки, обережно, ніби завис над нею.  Просто її власне тіло раптом перестало слухатися, стало дивно легким, майже невагомим, ніби розчинилося в прохолоді ночі.

Серце шаленіло в грудях, а думки, які ще мить тому рвалися назовні, розсипалися, наче хтось одним рухом стер їх із пам'яті. Його губи були вологими та м'якими. І такими несподівано обережними, що Ніка зовсім розгубилася. Вона мала б відштовхнути його, обуритися, сказати хоч щось, але не могла.

Здавалося, час завмер разом із нею. Вона лише відчувала його близькість,  тепле дихання й долоню, що обережно торкалася її талії. І саме ця несподівана ніжність остаточно обеззброїла її.

Не усвідомлюючи, коли саме це сталося, Ніка ледь помітно, зовсім трохи, подалася вперед до хлопця. Її губи мимоволі привідкрилися назустріч його губам. Дівчина й сама не зрозуміла, у яку саме мить її сумніви розтанули, а вуста відповіли на поцілунок.

Коли Назар трохи відсторонився, їхні обличчя все ще залишалися небезпечно близько. Ніка відчувала легкий м'ятний аромат його жуйки, тепло від його подиху й долоню, яка все ще лежала  на її талії, від чого по тілу й далі розбігалися дивні мурашки.

— Схоже, мій спосіб змусити тебе мовчати все ж подіяв, — злегка посміхнувся, його темно-брунатні очі зачепились за її погляд. 

Ніка кілька разів кліпнула, намагаючись зібрати думки докупи, а тоді ніби прокинулася.

— Ну і жартики у тебе. — вона штовхнула його в груди, але Назар навіть не ворухнувся, в порівнянні з ним дівчина була надто слабкою, щоб хоч трохи його зрушити.

 — Знову я винен?  — ліниво всміхнувся.

— А хто ж іще?

Вона все ж вислизнула з його обіймів, швидко підвелася, нервово обтрусила джинси, дарма що в темноті нічого не було видно. Назар підвівся слідом. 

— Нам узагалі-то потрібно шукати Барні, а не... — вона замовкла, відчувши, як щоки та шия зарумʼянились, добре що довкола було темно.

 — Неважливо, — не договоривши махнула рукою.

— Ти не забилась? — раптом почула.

— Що? — розгублено перепитала. Вона й досі не могла оговтатися від того, що трапилось  Усе, що зараз відчувала, — це вогонь на губах від його поцілунку і якусь кашу в голові.

— Коли впала, не вдарилась? — повторив ще раз.

— Наче ні… А ти?

— Начебто теж ні. Але якщо раптом щось заболить, я знаю, хто зможе мене вилікувати.

— І хто ж це? Познайомиш? — хмикнула.

Назар ледь усміхнувся, але цього разу вирішив не дражнити її.

У цей момент із кущів пролунав знайомий гавкіт. За мить Барні вискочив просто між ними, щасливо виляючи хвостом, ніби нічого й не сталося,наче все йшло за його планом, і ніхто його не шукав.

Ніка не повірила власним очам. Вона ще раз уважно пригляділася, ніби темрява могла зіграти з нею злий жарт. Невже їй і справді так пощастило? Чи все ж вона щось наплутала?  Але ні — перед нею дійсно стояв її собака: захеканий, трохи схвильований, та цілий і неушкоджений.

 — Барні! — Дівчина миттю присіла біля нього. — Нестерпний ти пес! Хіба можна так себе поводити??

Назар тихо хихикнув.

— Схоже, він знайшов нас швидше, ніж ми його.

Ніка кинула на хлопця короткий погляд.

— Таке враження, що ви змовились.

— Все можливо.

Вона лише закотила очі й обійняла «свого хвостика». 

— Ну що, мандрівнику? Ти хоч цілий? Ніде не забився? — обхопила долонями його мордочку. — Як же ти мене налякав... Усе, тепер ні на крок від мене.

Ніка дістала із сумки повідець і закріпила його на нашийнику, Барні невдоволено пирхнув, але слухняно став поруч. Назад вони йшли вже повільніше, поспішати більше не було куди. Перші кілька хвилин просто мовчали. Ніка то дивилася собі під ноги, то крадькома переводила погляд на Назара.

"Що це взагалі було? І чому він мене поцілував? Він вирішив пожартувати, посміятись? Може мені прямо запитати у нього? Та ні... Ще чого”.

Назар, здається, почувався значно спокійніше. Він кілька хвилин переписувався з кимось у телефоні, ніби нічого особливого не сталося. Коли вони вийшли на освітлену дорогу, хлопець прибрав телефон до кишені й нарешті порушив мовчанку...