Розділ 24

— Барні! — гукнула Вероніка, не озираючись.

Попереду знову долинув дзвінкий гавкіт, а тоді все стихло.

— Чорт... — видихнула вона й пришвидшила крок.

Стежка закінчилася майже одразу. Довелося продиратися крізь густі кущі, забирати руками колючі гілки, подекуди переступати через повалені стовбури й вузлувате коріння. Десь під ногами хрустіло сухе гілля, а висока трава чіплялася за кросівки.

Місяць уже зійшов і заливав парк сріблом, наповнюючи його химерними тінями. Те, що вдень здавалося звичайними деревами, тепер скидалося на мовчазних велетнів, а кожен шелест змушував напружитися.

Назар швидко наздогнав Ніку й мовчки рушив поруч. Вона нічого не сказала, лише несвідомо збавила крок, дозволяючи йому зрівнятися з собою. Як не дивно, від самої лише думки, що тепер вона не сама, стало трохи спокійніше.

— Барні! Та де ж ти?

У відповідь лише знову долинув гавкіт, цього разу ніби ще далі.

— Він побіг у бік дороги... — схвильовано промовила Вероніка, прискорюючи ходу. — Там траса. Якщо вискочить просто під машину...

— Не вискочить.

— Звідки ти знаєш? Він коли бачить білку чи кота, взагалі голову втрачає.

— Де вночі він знайде білку чи кота?

Вероніка відсунула чергову гілляку, яка мало не вдарила Назара по обличчю.

— А якщо він побіжить просто на світло фар? Я ж потім собі цього ніколи не пробачу.

Хлопець мовчки прибрав гілку вбік і пропустив її вперед.

— Він не дурний. Сподіваюся...

У відповідь отримав легкого стусана в плече.

— Нічого собі. Їй допомагаєш, а вона ще й б'ється.

— Дякую тобі, Назаре.

Вона озирнулася через плече, і він упіймав її легку усмішку.

— А якщо він застряг? Або... його хтось викрав? — почала знову.

— Ніко.

— Що?

— Ти можеш хоч хвилину помовчати? Нічого не трапиться з твоїм Барні.

Вероніка обурено озирнулася.

— Я хвилююся!

— Я бачу. Але не треба панікувати.

— Я не панікую. Просто коли хвилююся, то багато розмовляю. Є таке в мене, але тобі легко говорити — це ж не твій пес зараз десь сам блукає.

Назар лише похитав головою.

— Поки ти тут тараториш, ми його не почуємо.

Саме цієї миті попереду знову почувся гавкіт.

— Він там!

Вероніка ще раз голосно гукнула й подалася вперед, навіть не помітивши товстого кореня, що випинався із землі. Нога зачепилася за нього, і тіло різко подалося вперед.

— Стій! — крикнув Назар, але було запізно.

— Трясця...

Назар встиг схопити Вероніку за зап'ясток. Та замість того, щоб зупинити її, сам утратив рівновагу й полетів услід за нею. Хлопець устиг лише підставити лікоть, щоб пом'якшити падіння. За мить він уже лежав на спині, важко видихнувши від удару, а Вероніка майже повністю опинилася зверху. Кілька секунд ніхто з них не ворухнувся. Лише важке дихання порушувало нічну тишу. Вероніка першою підняла голову.

— Назаре, це в тебе такий фірмовий прийом — валити дівчат з ніг?

— Ну, взагалі-то... це через тебе ми впали.

Вона вперлася долонями йому в груди, збираючись підвестися.

— З цим можна посперечатися.

Назар не поспішав її відпускати.

— Ти знову забагато балакаєш.

— І що ти мені зробиш?

Він уважно подивився їй просто у вічі.

— Здається... я знаю, як змусити тебе замовчати.

Вероніка насупилася.

— Як саме?

Не встигла дівчина й кліпнути, як Назар одним рухом опинився зверху. Тепер уже він височив над нею, спираючись долонями у землю.

Місячне сяйво пробилося крізь гілля й освітило її обличчя. Сріблясте світло заплуталося в рожевих кучерях, а в широко розплющених очах майнуло щире здивування.

—  Що ти замислив?...

Договорити вона не встигла. Назар нахилився до неї й ніжно накрив її губи своїми...

Любі читачі, продовження завтра опівночі, не пропустіть найцікавіше.