Розділ 23

Назар лише хитнув головою, ще кілька секунд проводжаючи поглядом дівчину, яка разом зі своїм невгамовним джек-раселом повільно крокувала алеєю між деревами й густими кущами. Барні раз у раз зникав у заростях, винюхуючи щось своє, а потім знову вискакував на доріжку. Ще трохи — і вони майже зникли за поворотом.
Назар стиснув м'яч, двічі відбив його об асфальт, ще раз озирнувся на Ніку, на секунду про щось замислився, але вже за мить кинув його й рушив за дівчиною. За кілька хвилин він пришвидшив крок і вже зовсім скоро майже зрівнявся з нею.

— Агов, блогерко! — гукнув Назар.
Та дівчина навіть не озирнулася.
— Ніко!
Цього разу вона зупинилася, повернула голову через плече, а вже за мить хлопець був поруч.
— Ти загубився? — здивовано підвела брови дівчина.
— Так… тобто ні, — хмикнув Назар. — Просто теж вирішив йти додому, а потім подумав: чому б нам не пройтися разом? Ми ж сусіди, як-не-як.

«Дивно все це… Може, щось замислив?» — промайнула думка.

Та вголос Ніка лише знизала плечима. У цей час Барні хутко підбіг до Назара, старанно обнюхав його кросівки, кілька разів гавкнув і знову помчав уперед на розвідку.
Ніка не знала, про що з Назаром говорити. Все-таки "давати відсіч" було значно простіше, ніж ось так спокійно розмовляти. Вона вже хаотично перебирала в голові хоч якусь тему, але Назар заговорив першим.

— Ти ж не проти, що я тебе наздогнав?
— Наче в мене є вибір? — сказала перше, що спало на думку.
— Та я можу й сам піти, без проблем, — байдуже кинув він, а тоді все ж додав: — Просто подумав, що разом буде веселіше. Та й... може, тобі страшно самій, бо вже темно.
— Ну, я не сама, — Ніка кивнула в бік Барні, який саме виліз із кущів із якоюсь гілкою в зубах.
— Ну так... захисник у тебе що треба.

Назар посміхнувся, і цього разу його усмішка була щирою та невимушеною.
— Як брова? — Ніка кинула погляд на пластир.
— Та наче зарядили по ній кулаком.
Дівчина хихикнула, а Назар вже серйозніше промовив.
— Знаєш, я трохи здивувався. Ти так вправно все зробила, досить швидко і зі знанням справи.
— Ну, це ж не вогнестрільне поранення.
— Не дай Боже.

Ніка знову засміялася. Назар мимоволі затримав на ній погляд. Виявилося, що коли вона сміється, на щоках з'являються маленькі ямочки. Дивно... Раніше він цього навіть не помічав.
— У мене тато лікар, тому я трохи знаюся на першій допомозі.
— Класно мати такого тата.
— Так... Але ми рідко бачимося.
— Чому? — майже одразу запитав Назар.
Ніка на мить сповільнила крок.

— Він переїхав в інше місто... — тихо відповіла вона. — А як щодо тебе? Батьки, мабуть, пилинки  здувають?
Усмішка з обличчя Назара зникла так швидко, ніби її там і не було.
— Не сказав би, — все ж гірко всміхнувся. — Мене виховував батько, а мама померла від раку, коли я був ще малим.

Ніка хотіла провалитися крізь землю. «Ну хто її тягнув за язика?..»
Вона навіть не припускала, що в такого, як Назар, може бути щось настільки болюче. Чомусь була переконана, що він живе безтурботно, ніби сир у маслі. А виявилося, що не зовсім так.
— Назаре... мені шкода, я не знала... Не хотіла тебе засмучувати, — зізналася дівчина.
Він лише злегка знизав плечима.
— Та облиш. Усе гаразд.

Раптом Барні різко завмер. Нашорошив вуха, насторожено втупився в темні кущі обабіч стежки, тихо гаркнув і, не вагаючись ні секунди, щодуху кинувся вперед.
— Барні! — скрикнула Ніка.
Та цуценя уже пірнуло у густі зарості.
— Ану повернися! Дурний ти пес!
У відповідь почувся лише дзвінкий гавкіт, що лунав десь попереду.

— Та щоб йому...
Вона зробила кілька швидких кроків уперед. За кущами починалася вузька стежка, яка губилася в пітьмі. Ліхтарі сюди вже не діставали, і між деревами було майже нічого не видно.
— Барні! — ще раз покликала вона, але у відповідь пролунало лише приглушене дзявкання.
Вона ще мить вдивлялася в темряву, намагаючись визначити, звідки долинає звук.
— Назаре, допоможи! Він загубиться! — вигукнула Ніка
Хлопець уп'явся на неї поглядом, невдоволено похитав головою.
— От навіщо взагалі було спускати його з повідка?
Ніка різко зупинилася.
— Гаразд, забудь. Сама впораюся.

Вероніка більше не чекала, вона кинулася слідом за своїм собакою. Назар прицмокнув язиком, вилаявся собі під ніс і поспішив за нею.

— Зачекай!