Розділ 22

Що за натяки? Хто взагалі дав їй право робити якісь висновки? Що ця дівчинка знає про нього? Назар відчув, як усередині повільно закипає злість. Вона піднімалася хвилею, стискала груди, змушуючи сильніше розганяти кров. Відразу захотілося вколоти її у відповідь. Сказати, щоб не лізла не у свої справи,  щоб припинила судити про те, про що гадки не має.

Та раптом її глибокі темно-сині очі впіймали його погляд. Вона не відводила очей, і це дивувало його ще більше. Пильно вдивлялася в нього, ніби намагалася прочитати те, що він так старанно приховував.

Легкий вітерець розвіював її рожеві пасма. На обличчі у дівчини не було ані насмішки, ані зверхності, лише спокій та зосередженість. Хлопець витер рукою спітніле чоло, й випадково зачепив пластир над бровою, відразу згадав, як вона допомогла йому сьогодні. Тієї ж миті він завмер. Довелося зізнатися самому собі, що насправді Ніка тут ні до чого. Не вона дратувала його найбільше, а він сам. Його неспроможність робити те, що колись виходило найкраще. Те, що він любив понад усе.

—   Може... і не в вас, —  врешті промовив, дивлячись кудись повз неї.

Потім нагнувся за м'ячем, щоб знову зробити кидок, але в цю мить Барні смикнув повідок і підбіг до нього. Назар не роздумуючи присів поряд й почухав песика за вухом, Барні задоволено завиляв хвостом.

— Зрадник, — пирхнула Ніка. — П'ять хвилин тому гарчав на нього, а зараз що?

— Він просто розбирається в людях.

— Ого. Нічого собі заявочки.

Його губи сіпнулись, і Ніка помітила як його вуста вигинаються вподобі посмішки, це було вперше за сьогодні. За мить хлопець вже стояв на ногах.

— Послухай... Можливо, я був трохи різким...

— Невже це вибачення? — тінь промайнула в її аквамаринових очах. Ніка скинула бровою, а Назар здійняв руки догори, визнаючи свою поразку.

— Зізнаюся, я погарячкував. Ти тут ні до чого. Просто... сама бачиш, настрій сьогодні так собі.

— Бачу... Ти дратуєшся, бо не виходить закинути м'яча.

Дівчина відразу прикусила язика, та було вже запізно. "Супер, Ніко. Знову полізла не туди."Та, на диво, Назар лише коротко знизав плечима.

— Ти сама все бачиш.

У його голосі вже не було роздратування, відчувалась лише втома.

— Значить, для тебе це й справді важливо.

— Чому ти так вирішила? — удавано байдуже запитав він.

— Бо інакше тебе б тут зараз не було.

Назар мовчки глянув на неї, він правда не знав, що відповісти. Її слова влучили точно в ціль.

Саме в цей момент Барні нетерпляче смикнув повідок. Йому вже набридло сидіти на місці. За мить він потягнув ще раз, так сильно, що Ніка ледь утримала його.

— Ну все, не дивись на мене такими очима, — засміялася вона. — Знаю, чого ти хочеш.

Вона відстебнула карабін.

— Але більше не смій ганятися за голубами.

Барні, ніби зрозумівши її слова, радісно помчав уперед. Ніка полізла до кишені, дістала невеликий гумовий м'ячик, підкинула його на долоні й усміхнулася.

— А в нас, між іншим, є свій м'яч.

Вона жбурнула його вперед, Барні блискавкою зірвався з місця, спритно схопив іграшку, і вже за кілька секунд повернувся назад, гордо несучи в зубах свою здобич. Назар знову усміхнувся.

— Серйозний суперник.

— І не кажи.

Дівчина озирнулась, вона навіть не помітила, як навколо почало сутеніти. Небо набуло густого синювато-фіолетового відтінку, а за мить один за одним спалахнули ліхтарі, заливаючи вулицю теплим  світлом. Довгі тіні простяглися по асфальту, а вечірнє повітря стало помітно прохолоднішим. Вона підгукала собаку, ще раз провела долонею по його спині.

— Ну що, ходімо, нам вже час, -— потім перевела погляд на Назара.

— Уже пізно, ми додому.