Розділ 21

Сьогодні у Ніки видався насичений день. Якщо не сказати — напрочуд насичений, а місцями ще й дивний. По-перше, справа в  Димирі…

Його раптова увага до неї відверто напружувала. Він ніколи їй не подобався. Його поведінка, задакуватість, манери — усе це лише відштовхувало. Хоч Леська й торочила, що Димир популярний, а значить, варто до нього придивитися. От лише Вероніці від його популярності було ні холодно, ні жарко.

По-друге, згадалося те невдале тренування!  Хоча починалося все начебто добре, вона навіть встигла відзняти чудові кадри, поки Назар з Димиром не побились. Після цього все пішло шкереберть.

Найбільше в цій ситуації їй було шкода Віталіча. Тренер стільки сил вкладав у команду, стільки надій покладав на «Вовків», щоб цього року вони нарешті виграли турнір. Він і без того ледве давав раду Димиру — з його норовом та важким характером,  а тепер ще й з’явився Дорошенко...

Але справжньою вишенькою на торті стала розсічена брова Назара. Точніше — прохання Віталіча допомогти йому. Той Назар, напевно, був певен, що вона не впорається, або й узагалі втече…Проте вона впоралася. Ще й як.

Щоправда, їй було якось не по собі, трохи ніяково… навіть дивно. Вона звикла давати йому відсіч, звикла, що кожна їхня розмова зводилася до взаємних шпильок. А сьогодні він був підозріло інший: сидів мовчки, не ображав, не сипав своїми дурнуватими жартами. Ну, майже не сипав.

І це чомусь збивало з пантелику більше, ніж якби він поводився, як завжди.Та, на щастя, цей божевільний день нарешті добігав свого завершення. Тепер їй ніхто не заважав просто гуляти вечірнім містом, спуститися до озера й помилуватися заходом сонця. Поруч, весело закрутивши хвоста бубликом, біг її пес. Сьогодні він був не менш грайливим, але вже трохи слухнянішим.

Добре, що поруч не було ні Димира, ні Назара. Особливо Назара.

Раптом Барні знову надумав погратися в доганялки й стрімголов двинув уперед. Ніка подумки вже сварила себе за те, що відпустила малого бешкетника з повідка. Схоже, він знову запримітив якогось птаха, а може, й кота, і щодуху кинувся навздогін. Дівчина хутко побігла за ним.

— Барні, стій! Кому сказала! — прошипіла вона, намагаючись не сильно кричати.

Та малий бешкетник навіть  вухом не ворухнув. Його короткі лапи все швидше дріботіли асфальтом. За мить цуценя вже шмигнуло на вузьку стежку, що вела між кущами. Ніка, ледь не перечепившись, кинулась слідом.

За кілька секунд дерева розступилися, і перед нею відкрився знайомий баскетбольний майданчик. Ніка сповільнила крок, на майданчику хтось був… якийсь хлопець. Він знову і знову підхоплював м’яч і намагався поцілити в кільце. Ніка глянула уважніше. Цей хлопець здавався їй знайомим. На мить вона завмерла, думка блискавкою майнула в голові:  Назар!

Вечірнє сонце ковзало по його напружених плечах, футболка змокріла й липла до тіла, волосся безладно спадало на чоло. Він навіть її не помітив, лише раз за разом кидав свій м’яч. Зненацька він роздратовано жбурнув ним об асфальт так сильно, що звук відлунням прокотився довкола. 

Барні різко зупинився, нагострив вуха й раптом кинувся з дзявкотом до Назара. Хлопець хутко озирнувся на звук. Його погляд пройшовся по собаці, а невдовзі зупинився на дівчині, що так і завмерла коло майданчика. 

— Знову ти? — невдоволено звів брови Дор.

— Знову я, — хмикнула Ніка.

Вона підійшла до цуценя, яке не переставало гарчати.

— Все, Барні, заспокойся. Все гаразд. Це всього-на-всього Назар, — лагідно промовила вона, присідаючи поруч.

Песик ще раз голосно гавкнув, не зводячи очей із хлопця.

— Ну досить, — усміхнулася Ніка й дістала з кишені кілька ласощів.

Барні миттю перемкнув увагу на смаколик. Поки він захоплено його жував, Ніка спокійно зачепила карабін повідка за нашийник.Лише тоді випросталася.

Назар мовчки спостерігав за всім, потім кинув.

— Як взагалі можна було назвати собаку Барні? Це що тобі печиво?

— Як хочу, так і називаю, — фиркнула Ніка. — Моя собака, не твоя.

Кутики його губ ледь сіпнулися, але усмішка так і не з'явилася.

— І давно ти тут?

— Ні, не дуже — Вона спокійно розвела руками. — Як бачиш, сьогодні навіть без фотика.

Назар коротко пирхнув.

— Щось на тебе не схоже… Взагалі то я хотів побути наодинці... А тут з'являєшся ти. Зі своїм Барні.

«О, старий Назар повернувся».

Щоки Ніки миттю спалахнули.

— Ну вибач, — процідила вона крізь зуби. — Але, якщо не помиляюся, це громадське місце, тут немає таблички: «Вхід лише для Назара Дорошенка».

Він мовчки втупився в неї.

— І, знаєш, — продовжила Ніка, схрестивши руки на грудях, — я теж не стрибала від щастя, коли побачила тебе.

На кілька секунд між ними зависла тиша.

— До речі... Ти зараз злишся на мене й Барні... чи, може, справа зовсім не в нас? 

Друзі, щиро вдячна за коменти та зірочки.