Розділ 19

Наступні кілька хвилин вони просто мовчали. Ніка зосередилася на його розбитій брові, обережно витерла останній слід від крові й наліпила бактерицидний пластир. Назар ще кілька разів сіпнув головою — чи то від болю, чи то навмисне, щоб позлити свою «рятівницю».

А потім уже з цікавістю спостерігав за нею, за її чіткими, впевненими рухами. Погляд мимоволі зачепився за рожеве волосся, що пружними хвилями губилося на тендітних плечах. а коли вона на мить підвела голову — зустрівся з великими блакитними очима, у яких читалась цілковита зосередженість.

— Ну все. Через тиждень будеш як новенький.

— Ну дивись мені, — хмикнув він. — Нехай лише через тиждень не загоїться...

Ніка мовчки вп'ялася в нього. Якби під рукою зараз лежало щось важке, вона б без вагань угріла б ним цього нахабу.

 — Та жартую, розслабся, блогерко, — криво всміхнувся Назар і за мить підвівся з лавки.

Усмішка майже одразу згасла. Варто було йому випростатися, як у спині озвався тупий біль, саме там, де під грубим рубцем давалася взнаки стара травма. Він ледь помітно стиснув зуби, щоб не видати себе.

 — Жартівник із тебе так собі, — блакитно-сині очі дівчини перетворилися на вузькі щілинки.

— Ніхто ще не скаржився на моє почуття гумору.

— Значить, я буду першою.

Ніка глянула на годинник. Через цього Назара вона вже й так добряче запізнювалася.

— Все. Далі сам упораєшся.

Вона потягнулася до фотоапарата, який залишила на лавці, закинула ремінець на плече й швидко попрямувала до виходу.

— Агов, блогерко! — гукнув хлопець навздогін. Ніка здивовано озирнулася.

— Дякую.

Вона нічого не відповіла. Лише ледь кивнула й пішла далі.

Ще трішки почекавши, Назар теж зібрався додому. Та не встиг і кроку ступити, як майже біля виходу його перехопив Віталіч, і ще добрих пів години хлопцеві довелося вислуховувати його нотації. Чоловіка теж можна було зрозуміти: він переймався майбутньою грою та «атмосферою в команді». Не розумів лише, чого домагається Назар. Та й сам Назар до кінця не знав, що тут робить і чого прагне. Одне знав напевно — він хоче грати. І ще — поставити на місце того клятого Димира, але для цього ще буде нагода.

Тож довелося з усім погодитися, запевнити тренера, що такого більше не повториться, аби той нарешті відчепився.

Назар забрав із роздягальні свій мотлох, вийшов з універу, навіть не дочекавшись Матвія. Підійшов до свого «Мерса», жбурнув рюкзак на заднє сидіння й сів за кермо.Тільки потягнувся до ременя безпеки, як спина знову неприємно занила.

— Та щоб тебе...

— Привіт, Назаре.

Біля пасажирських дверцят стояла Аліса. Світле волосся було вкладене волосинка до волосинки, легкий макіяж, коротка сукня й настільки глибоке декольте, що не помітити його було просто неможливо. 

— Привіт, — коротко кинув Назар.

— Можеш підкинути мене додому? Я запізнилася на маршрутку. А мені дуже-дуже потрібно сьогодні швидше бути вдома.

Вона мило всміхнулася й кілька разів кліпнула довгими віями. Дівчина навіть сперлася ліктем на відчинене вікно й дивилася на нього поглядом Кота зі «Шрека» Назар кілька секунд мовчав. Найбільше зараз йому хотілося поїхати самому й ні з ким не розмовляти.

— Сідай.

— Я знала, що ти не відмовиш! — широко всміхнулася Аліса.

Вона швидко застрибнула на переднє сидіння, а вже за хвилину автомобіль плавно виїхав з подвір'я. Усю дорогу Аліса без упину щебетала. Розповідала про навчання, нових викладачів, плітки з універу, про себе, свої плани на вихідні. Назар лише зрідка відповідав короткими фразами, більше дивився на дорогу, ніж слухав.

— До речі... — усміхнулася вона, коли машина зупинилася біля її будинку. — Може, якось сходимо кудись удвох?

Назар перевів на неї погляд.

— Може...Я тобі зателефоную...

Аліса задоволено всміхнулася, ніби вже почула згоду.

— Тоді чекатиму.

Вона зачинила дверцята, а Назар ще кілька секунд дивився перед собою, потім натиснув на газ.

Коли Назар повернувся додому, батько саме сидів на кухні. Почувши, як грюкнули вхідні двері, він підвів очі. За мить повільно встав із-за столу.

— До мене тут дійшли чутки.

Хлопець мовчки жбурнув ключі на тумбу. "Бляха, звідкіля він завжди про все дізнається?"

— Ти поліз у бійку?

— Не починай? — батько гірко всміхнувся. — Ти приїхав сюди, щоб повернутися у спорт чи, щоб остаточно поставити хрест на своїй кар'єрі?

— Я сам розберуся.

— Сам? Сам ти вже розібрався одного разу! Забув, чим це закінчилося?

Назар різко стиснув щелепи.

— Не треба.

— Треба! Бо складається враження, що життя тебе нічому не навчило. Одна дурна бійка  і завтра замість майданчика знову опинишся на лікарняному ліжку. Ти цього добиваєшся?

— Ти навіть не знаєш, через що все сталося.

— Мені байдуже, через що!

Назар різко схопив яблуко із вази і мовчки пішов з кухні.

— Я з тобою ще не закінчив! — голос батька став різкішим.

Назар навіть не озирнувся...

— Чуєш мене чи ні?

Він лише стиснув кулаки й продовжив іти.

— Поки ти живеш у моєму домі, ти будеш мене слухати!

Назар на мить завмер, але вже за секунду піднявся до своєї кімнати й зачинив за собою двері.

За годину він перевдягнувся у зручний одяг, натягнув кросівки й тихо вийшов у коридор.

— Ти куди? — долинув голос батька.

— На пробіжку.

Друзі, дякую за підтримку! Дуже радію вашим коментарям та зірочкам, це справді стимулює мене писати швидше). Не забудьте, підписатися на мою сторінку. 

Невеличкий спойлер: як гадаєте кого зустріне Назар на пробіжці?