Розділ 18

 Розгублена  Ніка вийшла зі спортзалу. У сусідній кімнаті був кабінет тренера, саме там вона й знайшла аптечку. Схопила невелику чорну сумку, що лежала просто на видному місці. У Віталіча все завжди було на своїх місцях. Повертаючись до залу, вона вже відчувала, що влипла. Краще б аптечку приніс хтось інший. Ще п'ять хвилин тому вона спокійно собі фотографувала, а тепер мала рятувати двох божевільних, які вирішили затіяти бійку. От навіщо їй це?

Коли Ніка повернулася до залу, Назар і Димир усе ще стояли один навпроти одного, важко дихаючи. Хлопці не випускали їх із кільця: Матвій тримав Назара за плече, ніби щомиті чекав, що той знову кинеться вперед, а біля Димира чатували Єгор та Женька.

Віталіч саме влаштовував їм добрячий прочухан. 

— Про що ви взагалі думали? Що це, в біса, таке?! — гримів він, переводячи погляд з одного на іншого. — А я скажу, чим ви думали. Одним місцем! У нас на носі гра! Хочете, щоб через вашу дурість команда залишилася без перемоги?

— Тренере, на біса ви його взяли в команду? — гаркнув Димир, різко смикнувшись уперед, але його тут же втримали. — Від нього самі проблеми. Нащо нам цей бовдур?

— Закрий пельку, клоуне, — рикнув Назар, стиснувши кулаки. — Тобі краще лавку полірувати.

Матвій сильніше стиснув його плече.

— Доре, досить.

— Тсс! — різко цикнув Віталіч. — Це я вирішуватиму, хто гратиме, а хто — ні.

За мить тренер помітив дівчину, що вже стояла поруч, але не наважувалась першою заговорити.

— Ніко, давай перекис.

Вона мовчки простягнула аптечку.

— Та пішло воно все! — вибухнув Димир.

Він різко вихопив із лави рушник, притиснув його до розбитої губи.

— Сам розберуся!

Вже за секунду він розвернувся й демонстративно пішов до роздягальні, навіть не озирнувшись.Віталіч лише важко видихнув і потер перенісся.

— Господи... Одні проблеми.

Потім перевів погляд на Назара.

— А ти сядь.

Назар невдоволено фиркнув, але все ж опустився на лаву. Не тому, що боявся тренера чи будь-кого іншого. Просто варто було сісти, як спину різко сіпнуло болем. Отже, бійка точно не пішла йому на користь. Віталіч знову перевів погляд на Ніку.

— Вероніко, допоможи, будь ласка.

Ніка завмерла. Тобто “Вероніко допоможи”, що саме вона ще повинна була зробити?”

Ніка важко видихнула, проте вибору, схоже, не залишилося. Звісно, вона могла просто поставити аптечку й піти. Але ж сама вирішила, що більше не тікатиме. Бо як він тоді сказав? «Наче наречена, що втекла з власного весілля».Та хай би вже мовчав зі своїми порівняннями.

Погляд сам собою ковзнув до Назара. Той теж підняв на неї очі. З таким самим захватом від цієї ідеї, як і вона. Дівчина мовчки стиснула сумку з ліками  й повільно підійшла до лави. Всередині все вирувало, але назад вороття не було…

Ніка поставила аптечку,  розстебнула на сумці блискавку. Дістала пляшечку з перекисом і стерильну серветку. Поки вона готувала все необхідне, Назар стягнув через голову мокру, подекуди вимазану брудом і кров'ю футболку, залишившись у самих шортах.

На мить вона завмерла. Очі мимоволі ковзнули по широких плечах, рельєфних м'язах і темних синцях, що вже проступали на шкірі. Через секунду відвела погляд.

— Не може бути... Наша блогерка зашарілася? — усміхнувся Назар.

— Не вигадуй того, чого нема, — вона ковзнула по ньому байдужим, наскільки змогла, поглядом

. — Краще сядь рівно.

Назар сперся ліктями на коліна, але все ж випростався. Тепер вони були надто близько. Від нього ще й досі йшов жар після тренування й бійки. Таке враження, що його тіло горіло. Ніка змусила себе дивитися тільки на розсічену брову.

— Не смикайся.

— Я й не збирався.

Вона змочила серветку і обережно торкнулася рани.

— Бляха...

Назар різко сіпнувся назад. Ніка ледь стримала усмішку.

— Я ж казала не смикайся.

— То ти занадто сильно тиснеш, — хмикнув, підвів на неї брунатні очі, Ніка лише зараз помітила які у нього густі вії.На кілька секунд між ними запала дивна тиша. Ніка вже значно обережніше промокнула кров.

— Боляче?

— Ні.

Вероніка ще раз уважно глянула на нього. Дивно, куди подівся той нахаба, який постійно сипав образливими колючками, зараз перед нею сидів звичайний хлопець. Втомлений, із розсіченою бровою, дрібними подряпинами на вилиці й розбитими кісточками пальців.Темне волосся безладно спадало на лоб, а в очах, які ще кілька хвилин тому палали від злості, тепер читалася лише виснаженість. Чомусь саме зараз Ніка згадала статті, які кілька хвилин тому показувала Леся. Про аварію, зламані надії, кар'єру, що обірвалася в одну мить. Дивно...їй стало шкода його, справді шкода. Вона мовчки знову доторкнулася до його рани.

Назар, ніби відчувши її погляд, підняв очі. Їхні погляди зустрілися так близько, що Ніка на мить забула, навіщо взагалі тримає в руках серветку.

— Щось не так? — тихо запитав він.

Ніка ніби прокинулася.

—  У тебе брова розбита.

— Це я вже зрозумів.

— Тоді мовчи і не  заважай.

У кутиках його губ ледь помітно смикнулася усмішка. І Ніка сама не зрозуміла, чому від цього стало ще ніяковіше.

Любі читачі, буду вдячна вам за підтримку коментарями та сердечками. Ваша Наталі.