Розділ 15

Назар штовхнув двері роздягальні й кинув спортивну сумку на лавку. Повільно розстебнув блискавку, витягнув форму, але думки вперто крутилися зовсім не навколо майбутнього тренування. Перед очима знову намалювалася Ніка.

І що це взагалі було? Мала заноза вирішила вилізти зі своєї мушлі й читати йому моралі? Ну треба ж. Якщо чесно, це було несподівано, навіть трохи дивно.

Він уже звик, що від цієї Ніки самі проблеми, а ще що вона постійно від нього тікає, як ото шкідливе кошеня, яке наробить галасу і гайда навтьоки. А як вона сьогодні стояла перед ним і з таким запалом доводила, що не журналістка, це прямо вартувало поваги. Що ж... Треба віддати їй належне. Дівчинка виявилася не з полохливих, за себе постояти точно вміє. Та й, схоже, не брехала. Він уже і без того зрозумів, що ніяка вона не журналюга.

Якби вона й справді нею була, то його фотки вже давно б гуляли інтернетом, а так ні, все тихо. Хоча, якщо чесно, йому вже було байдуже, що ЗМІ знову про нього напишуть. Усе це він уже проходив, усе вже було. «Назар Дорошенко підписав контракт із БК «Оріон» — і вже за місяць пустив свій шанс за вітром». «Стільки очікувань — і одне велике розчарування». «Молода зірка баскетболу не витримала зіркової хвороби й пішла в забуття».

Такі заголовки стали для нього вже звичними. Він просто хотів спокою. І, Боже, як же він їх ненавидів. Але по факту, що вони можуть йому ще заподіяти? Зіпсувати репутацію? Зруйнувати кар'єру? Змішати його ім'я з брудом? Запізнилися, вони вже все це зробили.

Назар натягнув майку на спітніле тіло, сьогодні була якась нереальна спека. Та думки вперто крутилися до одного. Цікаво, що, в біса, Ніку пов'язує з тим блазнем Димидом?

— Ну що, Доре, готовий? — Назар різко озирнувся, почувши своє прізвисько.

Усередині щось стиснулося. Дор походило від Дорошенка, так його прозвали ще тоді, коли він лише почав грати. За стільки років це прізвисько стало майже другим ім'ям, настільки воно було йому близьким та знайомим, наскільки він вжився в нього. І зараз, почувши його знову, Назара ніби відкинуло назад у минуле. Спогади накрили хвилею: хороші й ті, які хотілося назавжди стерти з пам'яті. З цим коротким «Дор» було пов'язано надто багато.

Перед ним стояв Матвій — уже перевдягнений у форму, з широкою усмішкою на обличчі.

— Давно мене так не називали, — сумно всміхнувся Назар. Матвій уважно глянув на нього.

Останнім часом вони майже не бачилися. Назар постійно був у роз'їздах, тренуваннях, зборах, матчах. А колись усе було зовсім інакше, їхні батьки дружили, а вони щоліта зустрічалися, ганяли м'яча до темряви й могли годинами зависати на майданчику. Потім, як це часто буває, їхні шляхи розійшлися. І ось тепер доля знову звела їх в одній команді.

Матвій не тримав жодної образи. Навпаки, хотів підтримати брата й допомогти йому вибратися з тієї ями, у якій він опинився. Він добре пам'ятав Назара, який жив баскетболом. Того, що майже не випускав м'яча з рук, гарував на повну й світився від щастя, щойно виходив на паркет. Тепер того блиску в очах майже не залишилося.

Новину про те, що Назар гратиме за університетську команду, більшість хлопців сприйняла із захватом. Як не крути, багато хто мріяв хоча б на крок наблизитися до того, чого він досяг. Але були й ті, кому ця новина стала кісткою в горлі. Насамперед це був Димир і його друзяки. Сам Димир підозрював, що із появою Назара боротьба за місце в основі стане значно жорсткішою.

— Пам'ятаєш, як ми ганяли один на один? — усміхнувся Матвій.

— Еге ж, треба повторити.

Матвій міцно ляснув його по плечу так, що Назар аж сіпнувся.

— Давай, прокидайся! — зареготав він і рушив до спортзалу, де вже чекала команда.

У роздягальні залишився лише Назар, проте за мить двері відчинилися, всередину неквапливо заплив Димир. Схоже, побачити тут Назара для нього не стало несподіванкою. Швидше навпаки — він ніби спеціально дочекався моменту, щоб застати його наодинці. Чутки про те, що Назар приєднався до команди, розійшлися універом, мов гарячі пиріжки.

— Які люди, — кинув поруч рюкзак Димир. — Ще не звик, що тепер у нас місце збору колишніх зірок.
Назар мовчки зачинив шафку. Як же його бісив цей придурок. Наче своїх проблем було мало. Проте Димир не зупинявся.
Він повільно обійшов лавку й став майже навпроти Назара, схрестивши руки на грудях.
— Ти вже скучив за оваціями?
— А тобі що до того? — ліниво хмикнув хлопець, навіть не глянувши в його бік.
— Про тебе багато чого кажуть, — дзьобнув глибше.
— Не слід вірити пліткам, — спокійно відповів Назар.
— Та невже? — Димир сперся плечем об шафку. — Особливо коли весь універ тільки й базікає про те, що легенда знову взялася за м'яч. Хоча... — він криво всміхнувся. — Не впевнений, що легенди грають у студентській команді.
Назар нарешті підняв на нього погляд. Він став дещо різким, проте хлопець не дозволив гніву взяти гору.
— А я не впевнений, що ті, хто багато патякають, так само добре грають.
Димир тихо хмикнув і зробив ще крок уперед, навмисне скорочуючи відстань між ними.

— Ого, характер ще не загубив. Побачимо, чого ти зараз вартий.
— Побачимо, — Назар не відступив ні на сантиметр.
Димир ще кілька секунд не відводив очей від нього, після чого все ж додав:
— Гаразд, тільки давай-но без образ, якщо сьогодні виявиться, що твоє прізвисько — це єдине, що залишилося від колишнього Дора.
Він помітив, як Назар підібгав губи, як на щоках заходили жовна. Саме цього він і прагнув — вивести його з рівноваги.

— Агов, ви двоє. Нам ще вас довго чекати? — за мить із дверей  визирнув Матвій.

Любі мої читачі, як вам книга? Діліться відгуками, буду щиро вдячна за підтримку. Не забудьте підписатися на авторку, щоб не загубити найцікавіше)