Розділ 12

Аудиторія миттю пожвавіла. Ще б пак, нудна пара раптом перетворилася на справжнє шоу. Лише Ніка від цього була не в захваті. Єдине, про що вона зараз мріяла, — це, щоб усі від неї відчепилися, та йшли подалі лісом! Вона ж нікого не чіпала.

— Прошу, — вдруге повторила викладачка. Судячи з усього, відступати вона не збиралася.

Ніка чудово розуміла: викрутитися не вийде. Якщо й далі мовчатиме, то буде тільки гірше. Через мить вона все ж неохоче підвелася. Проте Назар навіть не поворухнувся. Як сидів, розвалившись на стільці, так і продовжував сидіти.

— Що ж, Ніко, починай.

Дівчина взяла аркуш із текстом, швидко пробіглася очима по рядках і відчула, як щоки й шия спалахнули рум'янцем. У горлі пекло, й важко давалось кожне слово.

«Ну чому саме цей уривок?..»

Вона повільно видихнула, зібралася з думками й почала читати.

— А чи дозволиш ти мені стати твоїм голосом, коли власний підведе?..

— О-о-о... — долинуло із задніх парт. Хтось навіть кілька разів театрально заплескав у долоні. Ніка заплющила б очі від сорому, якби могла.

— Чи дозволиш бути поруч? — кожен  звук давався Вероніці так, наче вона ковтала гаряче вугілля. Проте її голос надивовижу залишався рівним. 

 — Чи дозволиш бути поруч, навіть якщо весь світ кричатиме, що нам не по дорозі?..

В аудиторії запала тиша. Усі погляди миттєво перемкнулися на Назара. На мить усі присутні завмерли в очікуванні відповіді Назара. Леся затамувала подих, вона вже уявила собі,як Назар, наче з якоїсь мелодрами, піднімається зі стільця, промовляє до Ніки свої слова, від яких завмирає серце, а потім нахиляється до неї і ніжно цілує. Ну й далі за класикою: вони живуть довго та щасливо, наче у казці. І ось лунає довгоочікуване від вчительки. 

— Дорошенко, ваша черга.

Проте Назар не поспішав, він ліниво здійняв очі, в них читалась лише байдужість.На його  обличчі не здригнувся жоден м'яз.

— Я пас.

В аудиторії стало ще тихіше, здавалося такої тиші в цих стінах не було ще жодного дня. Таке враження, що навіть годинник на стіні перестав цокати. Леся хотіла заплющити очі, не так вона уявляла продовження, вона  кинула погляд на Ніку - та застигла на місці, наче мармурова скульптура, на мить подрузі здалось, що вона ще трохи й перестане дихати.

— Перепрошую? — незрозуміла викладачка.

Назар ліниво відкинувся на спинку стільця.

— Вона й сама чудово впорається. —  На мить замовк, а тоді додав, дивлячись просто на Ніку:

— Мене не вразило, я не фанат вистав. —  Він підхопив рюкзак.

— І ще одне, мені вже час.

Не сказавши більше ні слова, Назар попрямував до виходу. Проходячи повз останню парту, лише кинув через плече:

— Матвію, зустрінемось в спортзалі.

Двері грюкнули, Ніка так і залишилася стояти. Подумки вона вже встигла декілька разів послати цього недоумка світ за очі, обізвати пихатим бовдуром і запевнити себе, що їй абсолютно байдуже на нього і на його слова.

— Я можу прочитати діалог. — Раптом усі озирнулися. На порозі аудиторії стояв Димир.

********

Назар задоволено крокував коридором. Маленька перемога лише підігріла в ньому азарт. Хотілося ще. Він знову заплутався, куди йти, зрештою все таки знайшов кабінет ректора.

— Назаре? Вітаю. Щось трапилося?

— Ні. Йшов повз, вирішив зайти привітатися...

— Чудово, сідай, — ректор кивнув на стілець. — Як ти? Я вже казав, що ми дуже раді бачити тебе серед наших студентів.

— Так, казали... І ще говорили, що я можу звертатися до вас із будь-яких питань.

— Звісно, — чоловік ледь усміхнувся, хоча пальці напружено крутили олівець.

— От і хочу обговорити дещо.

— Слухаю.

— Я хочу грати за вашу баскетбольну команду, не на постійно, звісно, але поки я тут. — Ректор здивовано звів брови.

— Он як... Якось неочікувано.

— У цьому є якась проблема?

— Жодних проблем, Назаре. Для нашого клубу це велика честь. Ми, звісно, хочемо гравця такого рівня. І тільки «За»... Але хіба твій батько не був проти? Пам'ятаю нашу першу зустріч. Тоді він чітко дав зрозуміти, щоб тебе зайвий раз не турбували. Ти ж досі проходиш лікування.

— Батька залиште мені. Він просто занадто переймається моїм здоров'ям.

— Можливо, недаремно. У тебе ж нещодавно була операція...

— Пів року тому.

— Для спортсмена це небагато.

— Для мене — достатньо, — спокійно відповів Назар. — Я ще відновлююся, але грати зможу, будьте певні…

Стукіт у двері перервав їхню розмову. На порозі з'явився тренер.

— Не завадив?

— Віталію Ігоровичу, навпаки, ви якраз вчасно, — ректор махнув рукою. — Заходьте, сідайте, є розмова. — Тренер перевів погляд на Назара, сів навпроти.

— Слухаю.

— Справа в тому, що Назар хоче грати за наших «Вовків».

— Он як… — трохи здивовано хитнув головою. — Чудово… напевне. — бовкнув чоловік, але відразу виправився, перейшовши до діла.
— Дивись, Назаре, — тренер сперся ліктями на коліна. — Справа в тому, що у нас уже є капітан — Димир. Він сильний гравець, хоч іноді занадто запальний та гонористий. Скажу чесно, мені з ним непросто. Але ми робимо на нього ставку. І я не хочу, щоб через появу нового гравця, навіть найвищого рівня, почались конфлікти в команді. Баскетбол — це командна гра, тут важлива дисципліна та взаєморозуміння, ти ж сам це знаєш. Для нас —це не жарти і не примхи, ми вкладаємо в нашу команду всі сили…

Він говорив спокійно й обережно, ніби не помічаючи невдоволеного погляда ректора.
— Будьте певні, я розумію про що ви, і не мічу на місце капітана… До речі, Димира теж залиште на мене.
Тренер коротко хмикнув і похитав головою.
— От саме цього я і боявся, — він серйозно подивився на Назара, той лише недбало махнув рукою, мовляв: «без проблем», — тренер же мовив далі.
— Через тиждень у нас гра зі «Східняками». Якщо допоможеш нам виграти — я тільки за.
— Без проблем.
— Команда сильна.
На це Назар лише скоса скривився.
«Ну яка там може бути сильна команда? Я вас прошу», — подумав він, але вголос сказав зовсім інше:
— Будьте певні, зі мною ви переможете.
— Ну що ж, тоді вітаю в команді, — ректор задоволено потер долоні.
— Назаре, чекаю тебе сьогодні на тренуванні, подивимось, що з цього вийде — клацнув язиком тренер.