Розділ 11

— Назаре, а ти що тут робиш? — наче читаючи її думки, озвався Матвій. — Загубився?

— А от і ні, — Назар легко поплескав його по плечу. — Зранку заходив до ректора. Домовився, що мене переведуть до вас. Все ж таки з братом поруч веселіше.

Його погляд ковзнув аудиторією… і зупинився на Вероніці. Вона зніяковіла. Темно-брунатні очі уважно, майже нахабно дивилися просто на неї. За мить він уже повернувся до Матвія.

— А ми тут тільки-но обговорювали, як ти гарно вийшов на фотках, — посміхнувся той. В аудиторії почувся обережний сміх.

— Ага, дуже креативно, — скривився Назар. — Хтось наробив шуму, а потім утік. Тепер усі погляди прикипіли до Ніки.

— Я за попкорном, — хтось весело промовив. Ніхто до кінця не розумів, що відбувається і про що говорить Назар, але всім було неймовірно цікаво, чим усе закінчиться.

— Не знаю, про що ти, — Ніка змусила себе відповісти спокійно. Недарма Леся якось казала, що їй варто було вступати до театрального: навіть коли дівчина нервувала, по її обличчю майже неможливо було прочитати жодної емоції.

— Не вигадуй, усе ти знаєш, — Назар усміхнувся, але в усмішці не було нічого веселого.За мить він скинув рюкзак із плеча, підійшов і кинув його на парту поруч із Нікою. Сів.

— Тут зайнято. Це місце моєї подруги, — прошипіла вона.

— Уже ні. Мені тут зручно. Хочеш — пересідай.

— Чого б це? Бо так захотів містер «Суперзірка»?

— Саме так, — спокійно кинув він.

— І не мрій.

— Во-во-во, — втрутився Матвій. — Я бачу, ви вже познайомилися ближче. Бро, давай легше. Це парта дівчат — Ніки й Лесі. Вони тут із першого курсу сидять. Давай до мене?

— Дякую, але ні, — Назар ледь усміхнувся. — Я відчуваю, що саме на цьому місці в мене піде навчання. Прямо серцем відчуваю.

Напружену тишу розірвали кроки — в аудиторію буквально влетіла Леся. За нею одразу зайшла викладачка й зачинила двері.

— Лесю, сідай уже, — сухо промовила вона.

Леся, ще захекана, зупинилася біля парти й перевела погляд із Ніки на Назара.

— Потім, — ледве помітно кивнула подруга. Леся нічого не зрозуміла, але сіла поруч із Матвієм.

— Що відбувається? — прошепотіла вона.

— Сам не знаю, — так само тихо відповів. — Схоже, Назар щось замислив.

Тим часом Назар розвалився за партою так, ніби сидів удома на дивані. Відкинувся на спинку стільця, лікті нахабно розставив у різні боки, а коліна широко розвів, займаючи ледь не весь простір під партою. Для Ніки ж залишився крихітний клаптик.

— Не нахабній, — тихо просичала вона, повертаючись до нього.Проте Дорошенко навіть й вухом не ворухнув. Лише скоса глянув. І від цього погляду їй хотілося підвестися й бігти геть. Але вона цього не зробить. Не дочекається.

Ніка різко потягнулася до своєї сумки, дістала звідти зошит, відкрила його та почала щось записувати з дошки. Вона не чула, що говорить викладачка, просто писала на автоматі. Лише нагадувала собі дихати. Раптом Назар нахилився ближче. Від нього линув солодкуватий запах м’ятної жуйки, який вона відразу відчула. Його рука лягла на спинку її стільця.

— Ти взагалі щось чув про особистий простір? — вона різко закрила зошит.

— Ми вчора не договорили, — спокійно відповів він. — Я помітив, ти любителька накивати п’ятами.

— А ти думав, я до тебе за автографом попруся? Я тобі все сказала.

— А я тобі — ні.

— Ти жартів не розумієш чи що?

— Я не люблю жарти.

Вона не підводила на нього очей, але майже шкірою відчувала на собі його крижаний погляд. «Спокійно, Ніко, спокійно», — повторювала собі, міцніше стиснувши губи.

— Але окей… дівчинко, — він нахилився ще ближче. — Тепер моя черга жартувати.

— Назаре, Ніко, — різко пролунав голос викладачки. — Може, поділитеся з нами, що там у вас такого цікавого?

Вона вже стояла поруч їхньої парти, невдоволено поправляючи окуляри. Довкола загострилася тиша, кілька людей озирнулися. Назар мовчав. Ніка повільно підняла голову, розуміючи, що відповідати доведеться за двох.

— Нічого, — холодно сказала вона. — У нас немає абсолютно нічого цікавого.

— Тоді, сподіваюся, ви все ж дасте можливість іншим мене слухати? — голос пані став жорсткішим.

— Звісно.

Назар і цього разу промовчав, лише криво всміхнувся. Та щойно викладачка відвернулася, він знову нахилився до Ніки й прошепотів їй на вухо.

— Ну гаразд! — Вчитель повільно обвела поглядом аудиторію. — Раз у вас стільки енергії на розмови, використаймо її з користю. Пропоную прочитати діалог із роману, який ми щойно обговорювали. Хто бажає?

Назар байдуже ковзнув поглядом по дошці. Він узагалі думав, що йде на економіку, а потрапив на якусь зарубіжку. Хоча ні. Ні про що він не думав, хіба що про те, якнайшвидше знайти те дівчисько з рожевим волоссям. І ось вона тут, сидить поруч…

— Ліс рук, — почулася знайома зі школи фраза.

— Тоді... — викладачка зробила театральну паузу. — Попросімо найактивніших — Назара та Вероніку.