Розділ 10

Назар різко ступив ближче.

— Ти нічого не поплутала? — процідив він, не відводячи крижаного погляду.

Ніка повільно випросталась, усе ще тримаючи руку на холці цуценяти. Воно напружилося, вуха насторожено піднялися.

— Не зрозуміла, — спокійно перепитала вона, трохи звузивши очі.

— Усе ти прекрасно зрозуміла. Думаєш, це було смішно?

Вона мовчки подивилася на нього пронизливими синіми очима. Не поспішала відповідати, ніби щось зважувала. Потім лише ледь помітно знизала плечима.

— Якщо ти про допис, то що саме тобі не сподобалося?

Назар мовчав. Усередині все кипіло, але він не дозволив жодній емоції проступити назовні.

— У чому проблема? — не відступала Ніка. — Ти ж сам просив, щоб твоє обличчя ніде не світилося.

Його губи смикнулися. І раптом він засміявся, але сміх був холодним та різким. Зробив ще крок. Ніка відчула, як щось всередині стиснулося, але не відступила. Стояла, як укопана.

— Послухай, дівчинко… — його голос став тихим, майже спокійним. — Я вже казав: ти граєшся з вогнем.

Вона вигнула брову, не відводячи від нього очей.

— Це погроза? — Назар нахилився ближче.

— Це попередження.

І тієї ж секунди цуценя зірвалося. З різким дзявкотом воно кинулося вперед, вчепилося зубами в штанину Назара й загарчало так, ніби перед ним стояв ворог.

— Та що за… — Назар різко відсмикнув ногу, намагаючись звільнитися.

У цей момент повз них проходив чоловік. Кинувши швидкий погляд на цю сцену, він сповільнив крок. Ніка миттєво скористалася нагодою.

— Фу! До мене! — різко кинула вона, підхоплюючи цуценя на руки.

Собака ще смикався, тихо гарчав, але вже притискався до неї. Ніка навіть не глянула на Назара. Розвернулася — і швидко пішла геть. Повіяв вітер, і перші краплі глухо застукали по асфальту. Березень був мінливим: то всміхався лагідним сонцем, то сварив прохолодним дощем.

— Ти ще пошкодуєш! Ми ще не договорили! — крикнув Назар услід.

За мить небо ніби прорвало, холодний дощ миттю накрив вулиці.

Вероніка звернула у свій двір, ковзнула на мокрій плитці, ледь не впавши, і нарешті підбігла до будинку. Її руки тремтіли — чи то від холоду, чи від адреналіну. Вона й сама не могла зрозуміти. Вона швиденько відімкнула двері, заскочила всередину й одразу зачинила їх за собою. На мить завмерла, прислухаючись. Раптом той нарцис усе ж пішов за нею слідом?

Та за дверима було чути лише рівний шум дощу. Вона важко сперлася спиною об двері, заплющила очі… а тоді несподівано розсміялася. Тим часом цуценя вислизнуло з її рук, вправно приземлилося на підлогу й, ніби нічого й не сталося, помчало до вітальні, залишаючи за собою ланцюжок мокрих слідів.

— І в що я тільки-но вляпалася? — пробурмотіла вона, скидаючи з себе мокрі кросівки.

Назар

Ще вчора він категорично не хотів опинятися в цих стінах. Навіть чути не бажав про цей «задрипаний універ». А сьогодні вже впевнено крокував коридором, ніби навчався тут не перший рік.

Усе, що сталося з ним останнім часом, дратувало його до сказу. Спочатку травма, яка зруйнувала його кар'єру. Потім батько, який без жодних пояснень відправив його до цього міста. А тепер ще й учорашній день змусив понервувати…

Якийсь ноунейм Димир вирішив, що має право вдарити по найболючішому, кинувши йому в обличчя, що він уже не той, ким був, і більше ні на що не здатен. А якесь дівчисько надумало з нього посміятися. Уперше за довгий час Назар відчув щось сильніше за власне розчарування, він відчув злість.

Він не дозволить, щоб у перший же день його запам'ятали слабким чи смішним. Якщо вже доля змусила його затриматися тут, то дуже скоро дехто зрозуміє, хто він і чому з ним краще не зв'язуватися.

Він одразу відчув, що його вже помітили. У коридорах перешіптувалися, дівчата крадькома поглядали в його бік, хтось показував іншим телефон. Назар навіть не сумнівався — обговорювали вчорашні фото, які виклала Ніка.

Ну й нехай. Це ще дрібниці порівняно з тим, що буде далі.

На мить він зупинився, намагаючись згадати, куди йти. За розкладом мала бути економіка в 205-й аудиторії, але де вона знаходиться — гадки не мав. Учора ректор щось пояснював, показував корпус, та Назар майже не слухав. Запам'ятав хіба що спортзал. Туди він дорогу знайшов би навіть із заплющеними очима.

Недовго думаючи, він попрямував до компанії дівчат, які стояли біля підвіконня. Ті миттю замовкли, хоча ще секунду тому про щось жваво говорили.

— Привіт, красуні. Не підкажете, де 205-та аудиторія?

Дівчата переглянулися, а на їхніх обличчях одразу з'явилися усмішки.

— Ти, здається, трохи заблукав, — засміялася одна з них. — Вона в іншому крилі.

— Я якраз туди йду. Можу провести, — швидко озвалася білявка, зловивши невдоволені погляди подруг. 

— У мене там пара.

Вона ледь усміхнулася.

— Виходить, ми одногрупники. Я Аліса.

— Назар.

Звісно, вона й без цього знала, як його звати. Схоже, в університеті вже не залишилося нікого, хто не чув про нового студента.

— Приємно познайомитися, — усміхнулася Аліса, на мить затримавши погляд на його брунатних очах.

— Нам сюди, — вона кивнула на сходи.

Назар жестом руки пропустив її першою, а сам рушив слідом.

— Ну і як тобі наше місто?

— Ще не встиг роздивитися.

— Якщо раптом знадобиться гід... — Аліса ніяково всміхнулася, а щоки миттєво вкрилися рум'янцем.

— Я звернуся до тебе, — підхопив Назар, помітивши, як вона зашарілася.

— У нас тут, узагалі-то, класно. І люди привітливі. Думаю, тобі сподобається.

— Побачимо.

— Ми прийшли.

Вона зупинилася біля напіввідчинених дверей. Із аудиторії долинав гомін голосів і чийсь сміх.

Назар штовхнув двері, вже вдруге пропускаючи Алісу вперед. За мить в аудиторії зависла тиша.За другою партою сиділа Ніка. Сказати, що вона здивувалася, — нічого не сказати. Начебто Назар мав навчатися в паралельній групі, а не в її. Якщо, звісно, вона нічого не переплутала. Але Ніка не могла переплутати. Тоді що він тут робить?