розділ 8

За якихось двадцять хвилин Назар був вже дома. Порівняно з Києвом, у цьому містечку все було поруч — це тобі не столиця, де з одного кінця в інший можна добиратися більше години, а якщо втрапиш у затор — то й усі півтори. І навіть новенький мерс від цього не рятував. А тут — сів у автівку, кілька хвилин — і ти вже на своїй вулиці. Хоч якийсь плюс у провінційних містах, більше плюсів він поки що не знайшов.

І все ж він сумував за Києвом. Там він був своїм, а тут — чужинець.
Хоча й «своїм» останнім часом його важко було назвати. Так, його всі знали, але після того, що з ним трапилось… йому хотілося, щоб про нього забули. Він і сам бажав стерти з пам’яті ту ніч. Зробити вигляд, що її не було. Тоді, можливо, зараз було б все інакше.  Але…

Нарешті день нових знайомств завершився. Єдине, що хоч трохи принесло йому задоволення, — це гра з Матвієм та хлопцями. Перша гра за пів року. Так, він тренувався,на скільки можливо тримав форму, але з командою не грав давно. І це відчувалося — як фізично, так і морально. Але той Димир усе зіпсував.

Таких, як він, Назар за своє спортивне життя бачив десятки, а може, й сотні — і «клацав» їх, як горіхи. Але його слова…  влучили, зачепили... Натиснули на болюче,  на той самий тригер, який він намагався придушити, витіснути зі свого нутра. Він засумнівався у собі. У тому, чи здатен ще бодай на щось.

Адже усі знали про його травму. Перемивали кістки, переказували плітки про операцію, про невдале лікування. Про те, як один із найперспективніших баскетболістів в одну мить перекреслив своє майбутнє, як він не зможе більше грати. Він згадав місяці, проведені майже без руху, коли навіть не міг підвестися з ліжка. А найгірше — усе сталося саме тоді, коли він нарешті отримав омріяний контракт. Отримав — і в одну мить утратив.

*********

Тільки-но він зайшов у вітальню, як із кімнати вийшов батько.

— Привіт, не чекав тебе так рано. Як перший день в універі?

Назар зупинився, гостро вп’явся поглядом.

— Фігово. Як ще могло бути?

— Згоден, це не те, до чого ти звик, — розвів руками батько, — але ж ти розумієш, що це не назавжди. Їсти будеш?

— Ні, не голодний.

— Тоді запрошую тебе в особисту тренажерку. Майстри гарно попрацювали, зробили як слід.

Він прочинив двері, що вели до просторої кімнати, повністю облаштованої під спортзал. Уже за мить Назар ходив серед усього того «добра»: тренажерів, бігової доріжки, штанг та гантель.

Раптом він зупинився біля полиці, на якій стояли його кубки та нагороди.

— Прибери це, — різко кинув Назар.

Батько повільно підійшов і поклав руку йому на плече.

— Я хочу, щоб ти пам'ятав, ким ти є.

— Це все в минулому, — Назар скосив погляд на одну із медалей. — Я піду перевдягнусь.

Він хитнув плечем, скидаючи руку батька, розвернувся і вийшов.

У своїй кімнаті Назар одразу скинув із себе одяг, кинув його убік і підійшов до шафи. Відчинив —  порожньо.

— Та ну…

Він важко видихнув, підійшов до картонної коробки, згадавши, що так і не розібрав речі. Та й, якщо чесно, не мав жодного бажання щось тут облаштовувати. Це місце не було його.Нахилившись, він почав ритися в коробці, витягнув футболку, потім шорти, і, вже натягуючи їх на себе, випадково кинув погляд у дзеркало.

На спині тягнувся грубий нерівний шрам, трохи темніший за шкіру. Назар завмер лише на мить, провів пальцями по ньому, ніби перевіряючи, чи це справді його тіло, чи все ще сон, з якого він колись прокинеться. Стиснув щелепу і різко відвернувся. Ні, не сон.

Швидко натягнув футболку, намагаючись  сховати не просто шрам, а всю ту історію, що за ним стояла. І, не затримуючись більше ні на секунду, повернувся до тренажерної зали. Але батька в тренажерці він не застав, лише його голос долунав з вітальні, чоловік розмовляв з кимось по телефону.  

Назар не став чекати. Підійшов до бігової доріжки, натиснув кнопку, налаштував легкий темп. Полотно під ногами повільно рушило. Проте За кілька хвилин двері відчинилися, І до зали все ж зайшов батько.

— Док сказав, що можна повертатися до звичних навантажень. Але поступово, — батько став позаду, вже звично беручи гриф. — Я займатимусь із тобою, поки не знайду нормального тренера. ти ж знаєш, коли справа йде до тренувань — тут я профі.

— Так, так. Я добре пам’ятаю, — перебив Назар, зійшовши з доріжки і лягаючи на лавку.

— Не варто знову нагадувати, який ти крутий.— Батько лише кехекнув і допоміг зняти штангу зі стійок. Метал важко ліг у руки,Назар повільно повів штангу вниз.

— А ти гадаєш, двадцять років у спорті нічого не важать? — спокійно кинув батько. — Я не просто грав, Назаре, я викладався на повну, і саме це,  привело мене до успіху,  до перемог.

Штанга торкнулася грудей.

— Я мав все... 

Назар стиснув зуби й почав виштовхувати вагу вгору. Руки здригнулися. Батько підстрахував, але не забрав штангу.

— І саме тоді з’явився ти, — тихіше додав він.

На мить  зависла ядуча тиша.

— І мені довелося обирати.— штанга на секунду зависла в повітрі.

— Думаєш, це легко — відмовитися від того, до чого йшов усе життя? — його голос залишався рівним, але в ньому вже пробивалося щось жорсткіше. — Я був там, куди ти ще навіть не дійшов.

Назар різко дотиснув штангу вгору.

— Отже, я винен, що народився - гукнув хлопець.

— Заісно ні, — посміхнувся  у відповідь батько. — Але це не змінює факту.

Штанга знову пішла вниз. Цього разу повільніше й важче.

— У мене не було другого шансу, — продовжив чоловік. — А в тебе є. І ти зараз поводишся так, ніби він тобі не потрібен. Так, наче ти маєш право розкидатися можливостями, а це не так, синку, далеко не так.

— Давай без лекцій? — різко перебив Назар. — Я хочу просто тренуватися.

Решту тренування вони провели майже без слів. Чоловік лише коротко вказував, що і де робити, а Назар мовчки виконував. Щоб більше не розмовляти з батьком, Назар дістав навушники, увімкнувши свій улюблений рок.