Розділ 7

Спортзал справив на Назара гнітюче враження. Можливо, команда цього і не помічала, бо просто не бачила кращих умов, але ж не Назар…

Дерев'яна підлога місцями потемніла, розмітка стерлася, щит із подряпаним прозорим пластиком і кільце, яке, здавалося, пам'ятало ще динозаврів.

Назар повільно пройшовся вздовж майданчика.

У його пам'яті спливли зовсім інші зали: величезні арени, світлодіодні табло, трибуни, що гуділи від тисяч голосів, новенький паркет, який блищав, як дзеркало. Роздягальні з персональними шафками… а не оце все. Він скривився.

І все ж… як-не-як, а це був баскетбол. А від нього Назар ніколи не відмовлявся, хоча останнім часом майже не грав.

— Що завис? — посміхнувся Матвій, підкравшись до Назара. — Може, покажеш, на що здатен?

За секунду м'яч уже летів у його бік.

Дорошенко прийняв пас і відчув те саме знайоме відчуття, коли кров приливає до голови, кінчики пальців поколюють, а думки стихають. Та головне — все навколо відходить на інший план. Залишається лише він, м'яч і кільце. Мабуть, саме за такі моменти він обожнював цей спорт. Назар кілька разів відбив м'яч об паркет. Це був найкращий на світі звук. Проте спина враз нагадала про себе тупим болем.

«Не зараз».

— А чому б ні?

Двічі його припрошувати не довелося. Він спокійно рушив уперед, ведучи м'яч перед собою. Зробив фінт, хитро змінивши напрямок, і тим самим легко обійшов суперника. Ще мить — і м'яч уже був у повітрі, ще секунда — вже торкнувся щита та провалився крізь сітку.

— Ого! — вирвалося в когось із хлопців. Назар мовчки віддав пас Матвію.

— Три на три? — запропонував той.

— Давай, — відгукнулися одразу декілька. Всі інші відійшли вбік, затамувавши подих. Женька та Юра доєдналися до Назара.

М'яч переходив із рук у руки. Здавалося, Назар прораховував кожен крок суперників ще до того, як вони його робили. Він вчасно віддавав точні паси, перехоплював м'яч і врешті приносив команді переможні очки. Але підсвідомо він розумів, що вже не грає так, як колись. Та й цього вистачало, щоб за кілька хвилин рознести вщент команду Матвія.

— Ви це бачили? — кричав Женька, витанцьовуючи якийсь свій дурнуватий переможний танець.

Назар лише витер піт із чола. У думках крутилося батькове: «Занадто повільно».

У попереку неприємно потягнуло. Він непомітно випростав спину.

Поки на майданчику вирували емоції, за цим усім спостерігала Ніка. Її ніхто не помічав, бо всі були надто зосереджені на грі. Цим вона й скористалася, зробивши безліч цікавих кадрів. Саме такі моменти дівчина просто обожнювала. Коли люди забували про камеру, не позували й просто були собою. Тоді й народжувалися найкращі  миті. За хвилину двері спортзалу відчинилися.

До залу неквапливо зайшов Димир. Він ліниво жував жуйку, ковзнув поглядом по майданчику, а тоді кілька разів повільно плеснув у долоні.

— Браво... — протягнув він. — Ну просто підпал! — У залі одразу стало тихіше.

— О, дивіться, хто в нас тут, — усміхнувся Димир. — Столична зірка вирішила пограти з невдахами?

Назар зловив м'яч і глянув на нього.

— А ти, я так розумію, той самий новий капітан? — зупинився навпроти.

— Той самий, — посмішка Димира стала ще гострішою. — Приємно, що ти вже про мене знаєш. Моя слава йде попереду.

— Авжеж. Про твої запізнення вже легенди ходять.

Кілька хлопців пирснули зі сміху. Димир злегка напружився.

— Ну, а ти? Що ти тут забув? — Дорошенку відразу не зайшов його тон.

— Забув у тебе запитати, де мені бути.

Повітря довкола ніби стало важчим. Кілька хлопців поруч здивовано переглянулися.

— Слухай, — Димир зробив ще крок уперед, — тут не столиця, тут свої порядки. І нічого випендрюватися… У мене ідея, нумо зіграймо? Один на один. Якщо, звісно, не боїшся.

— Ставай у чергу, — скривився Назар. — А ще краще — набери моєму менеджеру. Може, він знайде для тебе вільне віконце.

Довкола почувся тихий сміх. На це Димир лише стиснув щелепи сильніше, а за мить кинув:

— Стривай, а він у тебе ще є?

Назар коротко засміявся. Проте Димир різко зробив крок до нього. Саме в цей момент двері спортзалу знову відчинилися.

— Що тут відбувається? — пролунав голос тренера. —Тренування — це тренування, а не цирк. Димире, на позицію. Назаре... — тренер глянув уважніше. — радий бачити. Але давай-но без дурниць.

Назар покрутив у долонях м’яч, мовчки віддав пас Матвію.

— Побачимось, — коротко кинув до нього.

Проходячи повз Димира, навіть не повернув голови.

— Не забудь, — тихо кинув услід. — Один на один.

На що Назар лише байдуже глянув.

— Ставай у чергу.