Розділ 6

Двері кав’ярні дзенькнули, коли табун хлопців завалився всередину. Таке враження, що ціла баскетбольна команда зібралася в одному місці. Назар мляво обвів поглядом невелике приміщення, поки Матвій разом з друзями ставили стільці та зсували кілька столів докупи. Врешті хлопці повсідалися, обліпивши Назара з усіх боків.

«Трясця, що я тут роблю?» — крутилося в голові у Назара, поки Матвій по черзі тицяв у друзів й урочисто знайомив його з кожним. Назару було байдуже до того, його і так всі знали, а сам він не мав жодного бажання знайомитися ближче.

«Усе це — через батька», — повторював собі хлопець. Саме він вирішив заховати Назара в цих нетрях. «Поки все перемелиться», «поки прийдеш у форму», «поки не буде соромно знову з'явитися перед NBA». Нісенітниця.

Зараз Назар мав би закидати м'ячі за найкращу команду світу, грати в найбільших залах, а не сидіти за пластиковим столиком поруч із цими…

Батько сам домовився про його переведення й наполіг, щоб він вступив до цього університету. Вважав, що нове оточення піде йому на користь. Особливо після того випадку, коли Назар замкнувся вдома й майже не виходив. Він стиснув щелепу. Хоча Назар чудово розумів, що винен сам…

«Матвій — ще нічого, наче нормальний тип. Як-не-як кузен. У них навіть було дещо спільне — обидва жили баскетболом». Лише Матвій грав за місцеву університетську команду, а Назар ще зовсім недавно був у складі однієї з топових команд країни.

«А от усі інші… Суцільні селюки».

Дівчата з сусідніх столиків перешіптувалися, хтось навіть підвівся, ніби випадково проходячи повз. Уся увага була прикута лише до нього.

— Подивися на них… — ледь чутно прошепотіла Леся, майже притулившись щокою до Ніки. — Позліталися на Назара, як бджоли на мед.

— Або ж як мухи на щось інше, — бовкнула Ніка, розмішуючи цукор. Леся пирхнула від сміху, ледь не вдавившись кавою.

— Подруго, ти сьогодні якась токсична.

— Я токсична? Ти того нахабу бачила? — вона кинула гострий погляд у бік Назара. Добре, що вони з Лесею сиділи в самому кутку — і могли залишатися непоміченими.

— Хтозна, можливо, він ще не освоївся? Та йому потрібен час... — знизала плечима Леся.

— Та він собі ціни не складе, ось і все. Взагалі, я так і не зрозуміла, що він тут робить? — прошипіла.

— Тихіше, Ніко, — закашляла Леся, — раптом почує. Незручно буде, як ото сьогодні.

Ніка закотила очі й зробила ковток запашного напою. Та хлопці навпроти заговорили ще голосніше, змусивши її знову підвести голову. Назар відкинувся на спинку стільця, закинувши одну руку за голову. У другій тримав телефон і час від часу ковзав поглядом по екрану.

На ньому було темне худі, що чудово сиділо по фігурі й підкреслювало спортивну статуру, чорні вільні штани та дорогі кросівки. Вероніці довелося зізнатися собі: їй подобалося, як він виглядає.І ця зачіска йому дуже пасувала: волосся було коротко вистрижене на скронях і потилиці, а зверху — густе та трохи скуйовджене.

— Не дивись так, — легенько штовхнула її Леся. Ніка й сама не зрозуміла, що надто пильно розглядає Назара.

— Це наш нападник.

— А це — півзахисник, — по черзі показував на своїх друзів Матвій. — Іноді вони поводяться як бовдури, але загалом нормальні.

— Дуже смішно, — хтось гаркнув.

— Не слухай його, — відмахнувся інший і глянув на Назара. — Радий знайомству, не щодня до нас заходять такі... як ти.

— Кажи вже прямо — зірки! — гукнув третій.

Назар криво всміхнувся.

— Як зветься ваша команда?

— «Чорні вовки», — пожвавився Жека.

Почувши назву, Назар ледь не впав зі стільця. Кутики його губ смикнулися в усмішці, але він стримався, щоб не розсміятися.

— Може, чув про нас? — Жека вдивлявся в його обличчя, ще не втрачаючи надії, що Назар бодай щось знає про них.

Назар лише розвів руками й заперечно хитнув головою. За мить запитав:

— За університет граєте?

— І не тільки… — швидко додав один із хлопців.

«Як же мені байдуже…» — подумав Назар, уже плануючи, як швидше звідси піти, аж тут хтось кинув:

— Ми, між іншим, найсильніша команда в місті!

— Була, — сухо перебив Матвій.

— Та не починай, — хтось скривився.

— А що не так? — Матвій знизав плечима. — Раніше ми були першими. А зараз кожен сам за себе. Хіба це команда? Та годі… — Він відвернувся, а Назар зіжмурився.

— Матвію, нагадай, ти ж капітан?

— Уже ні, — коротко відповів той.

— Його зняли, — тихо озвався один із хлопців.

— Не «зняли», а замінили, — поправив інший.

— Яка різниця, — відмахнувся Матвій. — Прийшов новий тренер і поставив Димира на моє місце.

Назар озирнувся. Вигляд у нього був такий, ніби він уже викликав таксі й чекає, коли воно от-от приїде. Але Матвій витлумачив це по-своєму.

— Його тут нема. Десь завіявся, сказав, що має «справи». Димир ще той гівнюк, але, треба визнати, грає як Бог.

— Назаре, — легенько поплескав його по плечу новий знайомий, ім'я якого він навіть не запам'ятав. — Я бачив твій триочковий у фіналі із «Соколами». Це було щось нереальне! Просто розрив!

— Знаю, — коротко всміхнувся.

— Бро, а чому ти тут? Що забув у наших краях? Ми, звісно, раді... але ж у тебе кар'єра.

Усмішка на обличчі Назара зникла швидше, ніж з'явилася. Брови насупилися.

— Я тут через травму. Невже не чув? — надто різко відрізав він.

— Все, народ, досить питань, — вчасно втрутився Матвій. — Назар не на допиті. Дайте людині спокій. Усі пам'ятають, що за п'ять хвилин у нас тренування?

Потім повернувся до Назара:

— Ходімо з нами. Глянеш зал.

Хоч Назар і мріяв якнайшвидше розчинитися в повітрі, та не зміг встояти перед спокусою піти з ними. Це ж баскетбол!

Хлопці підвелися так само шумно, як і з'явилися.Ніка вже майже повірила, що залишилася непоміченою, коли Леся раптом гукнула:

— Матвію, привіт! —той озирнувся, на мить зупинився й усміхнувся.