Розділ 4

Ніка переступила поріг «улюбленого» університету. Насправді ж вона не відчувала ані особливої жаги до навчання, ані сильної теплоти до одногрупників. У її маленькому містечку вибір «серйозних» навчальних закладів був невеликий: або ти вступаєш у педагогічний, або ж в Університет менеджменту і бізнесу. Був іще медичний коледж, але його Ніка одразу відкинула, адже від одного погляду на кров її починало нудити.

В ідеалі вона взагалі хотіла після школи взяти паузу, рік на роздуми: поїхати світ за очі, подорожувати, фотографувати, нарешті зрозуміти, чим хоче займатися насправді. Десь вона читала, що за кордоном це звична практика. Але рідні «схопилися за голову» та на сімейній раді ухвалили, що вища освіта обов’язкова. Особливо для дівчини. І це не обговорюється.

«Ось вивчишся, отримаєш диплом, а далі роби, що хочеш. Ми свою місію виконали, — повторювали батьки. — А поки — слухай старших і не роби дурниць».

Тож, закінчивши 11 клас і склавши іспити, вона все ж вступила на спеціальність «Менеджмент». Зі школи Ніка любила математику й досить непогано знала англійську, але досі не розуміла, чим хоче займатися в житті. Менеджмент здавався універсальним вибором. Тож із усіх можливих варіантів вона обрала той, що видавався їй найменшим злом.

Ніка вже була другокурсницею. Найважче залишилося позаду: вона пережила першу сесію, звикла до університетського ритму й більше не губилася в лабіринтах корпусу. Викладачі вже не здавалися такими страшними, а в коридорах дедалі частіше траплялися знайомі обличчя.

А ще цього року їй довірили вести студентський блог. Вона писала про все, що відбувалося в університеті, фотографувала події й ділилася цим у соцмережах. Саме це подобалося їй найбільше — значно більше, ніж самі пари.

Зараз Ніка стояла біля аудиторії, спершись на підвіконня, і гортала щойно зроблені фото. Кілька знімків вийшли просто ідеальними. Залишалося лише вибрати найкращу фотку і запостити її сьогодні в блог.

— Ось ти де! — як сніг на голову, з’явилася Леся.

Від несподіванки Ніка здригнулася й підвела очі.

— Я й не ховалася. Що за звичка — лякати людей?

— Хто б казав, — Леся хитро всміхнулася. — Ніяк не звикну до твого нового іміджу.

Вона потягнулася до Ніки, збираючись поправити їй зачіску, але та лише відхилилася.

— Ну взагалі-то це твоїх рук справа, — скривилася Ніка, хоча в небесно-синіх очах блиснули вогники. Образи там і близько не було.

— Можемо перефарбуватися. Ми просто фарбу задовго тримали. Я дивилася в інтернеті, як зробити на тон світліше.

— Ні, не треба. І так зійде, — Ніка махнула рукою. — Я хотіла нового — я це зробила. А ще позлила Марину.

Леся вже звикла, що подруга називає маму на ім'я. Так повелося відтоді, як її батьки розлучилися. Для Ніки ця тема й досі була болючою, тож вона намагалася її не підіймати.

— Можна було б піти в перукарню.

— Ага, — Ніка усміхнулася. — Ти ж знаєш наші перукарні, на все місто цілиих три. І то в одній працює тітка Валя, яка зробила нашій сусідці ту завивку. Пам'ятаєш?

Леся засміялася.

— Тому краще вже ти вчись на перукаря. Недарма ж на курси записалася.

— Так, колись з мене будуть люди, — серйозно кивнула Леся. — А це ми тобі ще виправимо.

Пролунав дзвінок. Студенти, які ще мить тому жваво обговорювали щось у коридорі, один за одним почали заходити до аудиторії. Подруги теж зайняли свої місця. Ледве Ніка поклала телефон на парту й дістала з сумки конспект, як із заднього ряду почулось веселе перегукування.

— Ніко, гарна зачіска, — почувся сміх.

— Дякую, — дівчина спокійно озирнулась. — Що б я робила без вашої думки?

Усі на мить замовкли. Дехто тихо пирснув, інші лише переглянулися, а Юлька, яка намагалася вколоти Вероніку, лише стиснула губи й демонстративно відвернулася.

За кілька хвилин до аудиторії зайшла викладачка. Розмови одразу стихли, хоча подекуди ще чулося тихе перешіптування. Вона поклала на стіл книгу, привіталася з усіма й почала розповідати про програму курсу, критерії оцінювання та вимоги до семестрових робіт. Леся, удаючи, що уважно слухає, ледь помітно нахилилася до Ніки.

— Ти чула новину?

Леся завжди про все дізнавалася першою. Від неї майже неможливо було щось приховати. І коли Ніка жартома називала її пліткаркою, та щоразу заперечувала: вона не пліткарка, а просто допитлива. І вже точно не така зануда, як Ніка. Подруги ніколи не ображалися одна на одну через такі жарти. Вони товаришували ще зі школи, навчалися в одному класі, а тепер — на одному факультеті й навіть в одній групі. Леся завжди була більш товариською. Ніка ж, навпаки, любила побути наодинці, особливо коли фотографувала. У такі моменти вона терпіти не могла, щоб їй заважали.

— Яку? — зиркнула Вероніка.

— Він тут.

— Хто? - Лесіни загадки зводили з розуму.

— Назар Дорошенко.

Прізвище здалося Вероніці знайомим. Вона була певна, що вже десь його чула, але ніяк не могла пригадати, де саме. Втім, одразу зрозуміла, що Леся говорить про того самого Назара, який учора добряче зіпсував їй настрій.

— Я про твого сусіда, — усе ж вирішила уточнити подруга.

— Ну… не прямо тут, — Леся знову закотила очі. — Маю на увазі, що він в універі.

Від почутого у Ніки перехопило подих.

— І що він тут забув? — все ж вичавила з себе.

— Панянки, прошу не заважати мені проводити лекцію, — невдоволено буркнула пані Олена.

Леся замовкла, але за хвилину, підсунувшись ближче, знову зашепотіла:

— Кажуть, перевівся зі столиці.

— Дивно. Зі столиці — в наші нетрі? Щось не в’яжеться.

— Панянки, ще одне зауваження — і за двері, — уже суворіше сказала Олена Леонідівна.

Леся знала її характер і не сумнівалася, що це не жарт. Але зараз двчина просто не могла мовчати.

— З нами вчиться кузен Назара, — шепотіла вона, наче переказуючи якийсь детектив, — він сказав про це своєму другові Дані, той — своїй дівчині Ірці, а Ірка обмовилася мені, що Дорошенко у нас переховується.