Розділ 2

Через хвилину побоювання Ніки підтвердились. Незнайомець уже стояв коло будинку й нетерпляче гамселив у двері.

Вдома нікого, окрім неї, не було. Тому й сподіватися, що хтось її «врятує» від непроханого гостя, було марно. Дівчина завмерла посеред вітальні з камерою в руках. Вона так поспішала, що навіть не встигла її сховати.

Ніка підійшла на кілька кроків, але не квапилася відчиняти.«Що йому взагалі від неї потрібно?!» — крутилось на думці. Короткий та нетерплячий стукіт почувся знову.

— Я знаю, що ви вдома, — пролунав низький голос з-за дверей. — Відчиніть. Хочу поговорити.

Вона набрала повітря в легені й, перш ніж встигла передумати, прочинила двері, але все ж залишила їх на ланцюжку. «А то хтозна, що в нього в голові?»

На порозі стояв він. Той самий новий сусід у бейсболці й темному костюмі, хоча тепер вона могла як слід роздивитися його обличчя. Юнак був доволі привабливий, але його брунатні очі, здавалося, пронизували наскрізь, змушуючи її нервувати. Хлопець упирався долонею в одвірок, ледь стримуючи роздратування.

Його погляд одразу впіймав її пальці, якими вона міцно стискала фотоапарат.

— Отже, це ви мене фотографували, — не запитав, а констатував.

На що Ніка лише розвела руками.

— Це випадково. Ви просто опинилися в кадрі.

— Випадково? — повторив надто театрально. — Ви були з камерою на даху...

— На своєму даху, у своєму власному домі! — обурилась вона. — Я маю право робити все, що хочу.

Він спокійно хмикнув. Його обличчя залишалось майже без емоцій, але крижаний погляд говорив сам за себе.

— Видали фото. Прямо зараз.

Його тон та манери відразу не сподобались дівчині.

— Я не зобов'язана...

— Зобов'язана, — процідив, натягуючи посмішку. — Особливо, якщо ти журналістка.

— Я не журналістка! — здивувалася Ніка.

Він прискіпливо глянув на дівчину.Через худорлявість Вероніка виглядала значно молодшою, ніж була насправді.  Зупинив погляд на рожевому волоссі, врешті кинув:

— Можливо, ти маєш рацію.

— Й на «ти» ми не переходили!

На секунду він замовк, тінь промайнула в його темно-брунатних очах. «Вона ще буде його вчити? Розповідати, як поводитись? Серйозно? Таке враження, що мале кошеня вирішило налякати вівчарку». Криво всміхнувся.

— Тоді доведи, — навмисне зробив акцент на останньому слові. — Покажи свій фотик, що ти там приховуєш?

Вона сильніше притиснула камеру.

— Це особисте.

— Особисте? Та невже?— карі очі перетворилися на щілинки. — Дивно чути це від дівчини, яка знімає чужих людей без дозволу.

— Я ж сказала, ти випадково потрапив...

— Ти була там невипадково. Хочеш продати їх? Окей, розумію... Скільки?

— Скільки що?

— Скільки ти хочеш за фотки? Не хочу, щоб моє обличчя гуляло інтернетом. Мені не треба, щоб хтось знав, де я. Тож кажи, скільки? Я заплачу.

Його голос не став гучнішим, лише більш холодним.

Вона відчинила двері ширше, випрямила плечі й упевнено подивилася йому у вічі. «Ще чого. Хай не думає, що вона його боїться», — хоч серце шалено калатало в грудях.

— Я поняття не маю, хто ти. І чому так боїшся камер. І якби ти ввічливо попросив, я б відразу видалила фото. Я видалю, мені нічого захаращувати пам'ять. Але... — на мить замовкла, — тобі прийдеться повірити мені на слово.

Вона починала його дратувати. Спочатку він розлютився через те, що потрапив в об'єктив. Він здогадувався, що рано чи пізно це станеться, адже так було завжди, відколи він став популярним. Та все ж сподівався, що в цій дірі його не знайдуть. Принаймні не так швидко. Не в перший же день після приїзду.

Утім, Назар знав: у таких випадках гроші здатні вирішити майже будь-яку проблему, закрити рота будь-кому. Але це дівчисько, схоже, вирішило випробувати його терпіння. Він ніяк не міг зрозуміти, у яку гру вона грає? Його погляд став ще темнішим. Назар рушив уперед. Між ними залишилося не більше півкроку... 

Любі читачі, ваша авторка, тобто я) буде вдячна за підтримку! Це спонукає активно писати нові розділи). Діліться враженнями, дякую!

Оновлення завтра ввечері.