Розділ 1

 — Ну що? Ти ж сама цього хотіла, — Ніка насупила брови, розглядаючи себе в дзеркалі, яке висіло на стіні. Рожеве пасмо вперто лізло в очі, тому дівчина знову і знову ховала його за вухо.

Вона прискіпливо вдивлялась у своє відображення. Ще кілька годин тому Ніка сама вмовляла Лесю, свою найкращу подругу, пофарбувати її волосся в рожевий. «Лесюню, хочу щось ніжне та повітряне, наче та цукрова вата». Натомість дівчина отримала колір, схожий на того керамічного фламінго з сусідського ґанку, якого вона щоранку зустрічала, йдучи до універу.

— Нуу таке! — протягнула вона, нахиляючись ближче до дзеркала. Ковзнула поглядом по своєму блідому худорлявому обличчю й укотре спробувала приборкати рожеві хвилі, щоб зібрати їх бодай у якусь зачіску.

Врешті вона кинула цю справу, злегка зітхнула, кумедно зморщивши носа, — і вже за мить розтягнулася в усмішці.

— А все одно мені подобається! — гукнула сама до себе. — Головне — не так, як у всіх! Як там кажуть? Хто на світі всіх миліший? Точно не я, але й не надто вже й хотілося.

Нарешті вона залишила дзеркало в спокої, скинула кеди так, що один, зробивши подвійне сальто в повітрі, упав додолу і закрутився на місці. За мить ступила з коридору до самотньої вітальні. Кинула джинсівку на стілець і на ходу вхопила цукерку з вази на столі. Солодке приємно тануло на язиці, поки вона підіймалася сходами до своєї кімнати. Ніка натиснула на круглу ручку, і двері відчинилися.

Вероніка обожнювала свою кімнату. На перший погляд, нічого особливого в ній не було: звичайна собі дівоча кімната. Але варто було прочинити двері — й опиняєшся в іншому вимірі.

Погляд одразу чіплявся за стіну, геть завішану фотографіями: на них знайомі обличчя, туманні ранки, заходи сонця і навіть сусідський кіт, який хоч і неохоче, але за сосиску погоджувався на фотосесію.

Ніка зняла сумку з плеча й поклала її на ліжко. Обережно дістала звідти фотоапарат — найцінніше, що в неї було. Камеру подарував їй тато на День народження минулого року. Саме таку, про яку вона мріяла: сучасну й професійну. Знову і знову вона згадуватиме той час. Тоді вони востаннє святкували всією родиною, тоді Ніка була по-справжньому щасливою…

За мить Вероніка підійшла до вікна, відчинила його навстіж — прохолодне повітря одразу полоскотало обличчя. Дівчина закинула ногу на підвіконня і легко перелізла на дах, роблячи це вже десятки разів. Тут, на пласкій покрівлі, було її улюблене місце, де ніхто не чіпав. Вона вмостилась на старому картатому пледі, підтягнула коліна до грудей, налаштувала об’єктив і почала своє полювання.

Її камера знала тут кожен сантиметр вулиці, кожен клаптик неба. Але Ніка все одно робила кадр за кадром, шукаючи ту саму родзинку, і щоразу її знаходила. Аж ось щось нове зблиснуло внизу. Навпроти, поруч із сусіднім будинком, припаркувалася велика вантажівка. Люди метушилися: діставали валізи та сумки, заносили в дім меблі.

— Оце так. Нові сусіди, — прошепотіла собі.

Зустріти когось нового в їхньому маленькому містечку було рідкістю. Тут усі знали один одного й дивилися на чужинців із насторогою і неабиякою цікавістю.

Раптом її погляд упав на незнайомця. Високий, міцний хлопець переносив із машини до будинку картонні коробки. Одягнений у спортивний костюм і сіру бейсболку, натягнуту майже на очі.

Ніка відразу підвела на нього камеру. Спочатку зробила кілька пробних кадрів, намагаючись упіймати світло. Обличчя незнайомця вона так і не розгледіла, тому в об'єктив потрапив лише його силует.

Вона змінила ракурс, приблизила, і знову натиснула на кнопку. Незнайомець напрочуд органічно виглядав у кадрі: широкі плечі, міцна статура та впевнена хода. Тепле вечірнє світло ковзало по ньому золотавими смугами. Про таких кажуть, що камера їх любить.

Вероніка захопилася: як завжди в такі миті, вона була цілком зосереджена, намагаючись упіймати якнайкращий момент. Тихе клацання заполонило простір, вона зробила ще один знімок, ще одне фото.

І саме в цю мить хлопець підняв голову й подивився прямо в її бік. Наче відчувши, що його знімають. Його брови зсунулися, обличчя різко напружилося. Він щось крикнув до неї, але Ніка не почула, що саме.

Хлопець різко відвернувся, прикрив обличчя рукою, ніби намагаючись сховатися від об’єктива. Потім опустив коробку на землю. Ніка завмерла, відвівши камеру, й притиснула її до грудей. Незнайомець кинув короткий погляд на вікна її будинку — і рушив у той бік.

«Не може бути… Він що, іде до мене?!»