1 розділ

Вода в душі не припиняла литись 
ось уже хвилин 20 – шкіра почервоніла від тертя та гарячої води, проте я досі 
відчувала себе гидко, брудно.                                                  
А запах іншої людини наче в’ївся в мою шкіру. 

У пам’яті досі з’являлась картина крові, а повертатись у своє ліжко 
категорично не хотілося. 


Місяць тому. 


Весняні вулиці вкривала мряка, 
було досить прохолодно для довгих прогулянок, проте ми з Максом робили уже 
третє коло моїм районом. Мабуть, ми могли б просто провести цей час у мене в 
квартирі, але… мені не хотілось впускати його туди. Наче впустивши його у свою 
квартиру надовго, я впущу його у свій простір, який належить лише мені. 

Два тижні тому Макс 
запропонував спробувати почати будувати стосунки і я погодилась. Хоча це, 
мабуть, і було трохи швидко: ми замало знайомі, замало знаємо одне про одного і 
я… я не знаю, що відчуваю.                                                  
Мені здається, наче я насправді не люблю його. Не відчуваю того, що 
потрібно, і не розумію, як це відчувати це. 

І де ці бісові метелики, про 
які всі так говорять? Чи відчую я їх взагалі? Можливо, потрібен час.                                     

Але скільки часу потрібно?                   

  День?

Два?

Кілька тижнів?

Чи найгірше – кілька років?

Макс був хорошим хлопцем: 
завжди на зв’язку, майбутній юрист. Досить приємної зовнішності, особливо коли збрив дурну борідку, яка була при першій зустрічі. Карі очі, темне волосся – він справді був досить привабливим. 

Телефон у моїй кишені почав 
вібрувати від телефонного дзвінка. Вивільняю свою руку з його та дістаю телефон, 
на екрані з’являється ім’я брата. 
Закочую очі і беру слухавку. 

-      Привіт, що робиш?

-      Емм, гуляю, а що?

-      Приходь до нас, підемо в клуб. 

-      Який клуб, – кажу я, здивовано кидаючи мимоволі погляд на Макса, який мовчки йшов поруч. – Завтра 
робота. 

-      У мене теж, – коротко відповідає він, і лише зараз я розумію, що він на підпитку. 

-      Ти вже пив?! – скоріш не питання, а ствердження. 

-      Трішки пива, то що прийдеш?

-      Не знаю, подумаю. Якщо що, то зайду до вас. 

Швидко вимикаю дзвінок, щоб він не встиг що–небудь ще сказати.  

- Ідеш в клуб? – зупиняюсь, повернувшись до Макса. – Сходи, розвієшся: не можна постійно працювати.  

Я ледь подавила хмик. Звичайно, не можна постійно працювати, але це мені каже хлопець, який сидить у батьків на шиї і живе під їх дахом. У мене ж інакше.  
Глибоко вдихаю, задумавшись. Я не дуже любила такі місця, а ще більше не любила людей на підпитку.  

- Думаєш варто піти? – стиха кажу я, починаючи йти далі.  

- А чому ні, думаю, буде класно.  

Мій телефон знову завібрував, сповістивши мене про повідомлення від Діани:   

Діана: 
 - Сашка, будь ласка, сходи з нами. Він випив досить багато, сумніваюсь, що я зможу сама його потім зупинити 

Менш ніж через годину я переступала поріг клубу. 

- Дивно, що мене без проблем впустили, – кажу я Діані. 

- А повинні були не впустити?  

- Діано, якщо ти забула, то мені навіть двадцяти ще немає, – сміюсь з її розгубленого обличчя.  

- Серйозно? Ігор не казав скільки тобі років. Я думала більше, хоча без косметики тобі навіть вісімнадцяти не даси.  

Посміхаюсь, хитаючи головою, іноді мене вражала якась своєрідна наївність цієї дівчини, а можливо, це не наївність, а тупість… не знаю.  
Ми проходимо до замовленого столику, Діана одразу починає обирати алкоголь, мене ж він цікавить менше. 
Розглядаю меню їжі, адже не їла сьогодні нічого.  

- А де, до речі, Ігор? – запитую я. Він вже давно повинен був залишити наш верхній одяг та приєднатись до нас.  

- А він ще на друга чекає, – майже не відриваючись від меню, відповіла дівчина.  

- Ясно.  

Відкладаю меню в бік, роздивляючись інтер’єр навколо.                              

Чорні шкіряні дивани, зона танцполу, караоке, а поруч з ним – барна стійка. Як то кажуть, не відходячи від каси: одразу напився і заспівав на рівні оперної діви. У залі було лише кілька людей, не враховуючи персонал, від сили – людей п’ять.  
Переводжу погляд на Діану, вкотре дивуючись, як при різному світлі виглядає її волосся. Діана була блондинкою, проте при певному світлі воно чомусь віддавало рудим або ж якимось мідним відтінком. Не таким яскраво–рудим, як в мене, а чимось ледь помітним, як сонячні відблиски. 
- Ну що, обрали? – чую голос брата, він підійшов ззаду, а поруч з ним хлопчисько.  

Його друг привів із собою ще 
когось?      

 Чи це і є його друг? 

Дивно, але коли Діана сказала, що Ігор чекає друга, я 
очікувала когось старшого, як мінімум років двадцяти п’яти, враховуючи, що моєму брату двадцять вісім, а тут прийшов хлопчик. Хлопчик–горобчик, як би сказала одна моя знайома. Що правда зовнішньо він був наче не такий вже і поганий, якщо не брати до уваги ніс, який був схожий на картоплю. 

-      І так, – знову заговорив Ігор, як тільки вони сіли за стіл. – Це моя наречена. 

-      Привіт, – коротко відповіла Діана. 

-      А це моя сестричка, і навіть не думай… – він не закінчив свою фразу, я ж лише закотила очі, 
простягнувши хлопцю руку. 

“якби ж я тільки знала, до чого це призведе’’

-      Саша, – коротко представляюсь. 

-      Андрій, – посміхається він, потискаючи мою руку. 

Його долоня тепла та велика, 
навіть приємна.
Так, стоп. Якого біса я про це 
думаю, хоча люди часто звертають на таке увагу.