2.1

Як все почалося? Що було до зустрічі з реальністю? А нічого — просте банальне життя юнака. Він жив «днем бабака» протягом останніх десяти років. Був досить самовпевнений у собі й у своїх пізнаннях про цей світ. Ніколи раніше не задумувався про щось більш масштабне, окрім своєї роботи. Та світ виявився набагато більшим — безмежний темний океан, окутаний таємницями життя. У звичайний день, при ясній погоді, нічого не віщувало біди.

Але все ж відбувалося щось дивне. Дрібниці, які протягом дня все ж почали привертати увагу. Металеві предмети почали бити током — не дуже сильно, але неприємно. Він весь час кудись запізнювався, був розсіяний. До кінця дня це все накопичилось у думках, і хлопець активно розжовував усю інформацію. У вирі думок він навіть не помітив, як світло фонарів почало мигати, а навколо не виявилось жодної душі.

Атмосфера почала наростати. Все навколо дивно тиснуло, приводячи організм у готовність. Занадто пізно він помітив це, піднявши голову і насторожившись. Перед хлопцем з’явилась прозора стіна, по якій текла енергія, набираючи неймовірних фігур. Побачивши таку чудову картину, єдине, чого йому хотілось, — це йти подалі від того, що не розуміє. Та ця енергія виявилася швидшою за мислі хлопця: за секунду відбувся сильний спалах, а зі стіни потягнулась прозора хвиля, що окутала тіло. Мить — і все. Чорнота й біль. Саме тут проста людина, яка ніколи не замислювалася про реальність, пізнала всю правду про те, що таке світ і що він не закінчується на планеті Земля.

Це була пастка, з якої неможливо вийти. Час проходив повільно, майже як вічність. Великі страждання були приготовані для молодого розуму. Біль і трансформація.

Та з кожним невимірним, немимовженим моментом ця звичайна людина набувала нової форми. Те саме: руки, ноги, тіло… але шкіра почала грубіти, майже як камінь. Очі постійно були закриті, тіло билось у агонії, а неперервні крики болю набували нового звучання — більш зрілого і похмурого голосу, що прорізав тьму навколо. В кінці цих мук почало з’являтися сяйво. Вени на тілі почали пульсувати, спалахуючи жовтим, а потім — оранжевим. Розкидані по грубій шкірі неначе ріки лави, що течуть з кам’янистої гори. Волосся давно випало, а тіло стало м’язистим і ідеально рельєфним. Виглядало похмуро й водночас захопливо.

Настав цей момент — час завершення цих мук. Очі відкрились, звільнивши два промені світла, що прорізали темряву. Останній крик, що змушував тремтіти реальність, і вдих — солодший і гучніший за будь‑що. Людина, що зависла у невагомості, — це бог у найпростішому розумінні живих.

Повільний змах руки убік — і простір розрізався. По ту сторону щілини показався такий знайомий світ: зелений ліс рідної планети. Ось звідки бере початок нова епоха — ера нового володаря, що повільно опускається до землі.