Епілог

Будинок стояв високо — так високо, що хмари іноді проходили нижче вікон. Невеликий, кам'яний, із черепичним дахом і терасою, з якої відкривався вид на долину. Тихе місце. Місце, де ніхто не шукає.

Чоловік сидів за столом, на якому стояла кухоль із давно охололим чаєм. Перед ним лежав кнопковий телефон — старий, потертий, без жодних зайвих функцій. Він набрав повідомлення, перечитав двічі, відправив. Потім встав, підійшов до вікна, де на підвіконні в ряд стояли горщики з геранню — п'ять штук, усі різного кольору, усі доглянуті. Взяв лійку і почав поливати. Повільно, акуратно, по черзі. Не поспішаючи. Він давно вже нікуди не поспішав.

***

Кіт лежав на колінах і муркотів — рівно, безперервно, як маленький двигун. Екрани перед столом світилися зеленим і синім. Тихо. Спокійно. Так, як він любив.

Кнопковий телефон на краю столу завібрував. Кіт підняв голову, подивився з невдоволенням.

Олексій узяв телефон. Прочитав. Усміхнувся — не широко, просто трохи підняв куточок рота.

— Так, босе, — сказав він тихо,.

Кіт знову заплющив очі.

***

Земля була теплою — прогрілася за день, і тепер, увечері, ще тримала тепло в собі, як тримає подушка після сну. Григорій стояв на колінах біля грядки, і саджав чорнобривці. Руки в землі, під нігтями — чорнозем, на обличчі — задоволення людини, яка робить щось просте і правильне.

У кишені завібрувало.

Він витер руки об штани — не допомогло —дістав телефон. Прочитав.

— Здається, відпустка закінчилася, — сказав він вголос, нікому. — Час до справ.

Поклав телефон назад. Подивився на грядку. Потім на небо — чисте, вечірнє. Усміхнувся під вусами й пішов до хати мити руки.

***

Мольберт стояв біля вікна вже третій тиждень. Порожній. Біле полотно, заґрунтоване і готове, чекало — але Мая не торкалася його. Щоранку сідала навпроти, тримала пензель, дивилася на білу площину і не бачила нічого. Жодного образу, жодної лінії, жодного кольору. Ніби хтось вимкнув щось усередині — те саме, що колись бачило форми в хмарах і обличчя в тріщинах на стінах.

Вона сиділа так і зараз. Босоніж, у светрі, який був на два розміри більшим. За вікном темніло. На підвіконні стояв маленький сукулент у глиняному горщику — Баг. Єдине, що залишилося.

Кнопковий телефон на дивані завібрував.

Мая встала, підійшла, прочитала. Постояла з телефоном у руці — секунду, другу, третю. Потім посміхнулася. Не так, як на білбордах — не ротом, а звідкись зсередини, з того місця, яке мовчало три тижні.

Вона повернулася до мольберта. Сіла. Взяла пензель. І почала малювати.

***

Кабінет на тридцять першому поверсі. Шість моніторів, графіки, зелена зона. Тихий гул кондиціонера. Табличка на дверях: «А. О. Козак, керівник сектору».

Артем сидів за столом і переглядав звіти, коли в шухляді завібрувало. Він зупинився. Відкрив шухляду. Дістав кнопковий телефон, якого не діставав уже кілька місяців.

Прочитав повідомлення.

— Ну нарешті, — прошепотів у порожнечу кабінету.

На моніторах перед ним все ще пульсувала «зелена зона» корпорації Nexus, але тепер вона здавалася лише декорацією.