Розділ 34. Градієнт сірого

Чотири місяці.

Артем тепер працював на тридцять першому поверсі — відділ біомоніторингу, сектор контролю навантаження. Його стіл стояв не біля вікна — тут вікон не було взагалі. Закритий сектор, постійне штучне освітлення, кондиційоване повітря з ледь вловимим присмаком пластику. Замість виду на Дніпро — шість моніторів, на яких у реальному часі пульсували графіки: температура чипів, рівень BioCPU-навантаження, карта активних сесій, розподіл обчислювальних задач по кластерах.

Перші два тижні він просто дивився. Вчився читати нову мову — не мітки й патерни системного сміття, а живі дані живих мізків. Кожна лінія на графіку — це чийсь мозок, який просто зараз обчислює фрагмент молекулярної формули, не знаючи про це. Зелена зона — безпечно. Жовта — підвищене навантаження. Червона — критичне.

Раніше червона зона спалахувала чотири-п’ять разів на тиждень. Артем знав це зі звітів, які читав перед переведенням. Тепер, коли він сидів перед моніторами й бачив, як лінія повзе вгору і на мить заходить у жовту зону, він фізично відчував те, чого не відчував раніше, — відповідальність. Не абстрактну, а конкретну, з ім’ям і прізвищем на іншому кінці сигналу.

Через місяць Ніколенко викликав його знову. Не в кімнату без вікон — у свій кабінет на сорок дев’ятому поверсі. Панорамне скло, місто внизу — та сама картина, що й із пентхауса, тільки трохи нижче. Ніколенко стояв біля вікна — звичка, яку Артем уже розпізнавав.

— Кількість інцидентів за місяць? — запитав він, не обертаючись.

— Нуль критичних, — відповів Артем. — Сім випадків жовтої зони, усі нижче порогу. Я змінив алгоритм перерозподілу — тепер система автоматично знижує навантаження, якщо температура чипа перевищує тридцять вісім градусів замість сорока двох, як було раніше.

— Чотири градуси.

— Чотири градуси — це різниця між жовтою і червоною зоною. Між головним болем і зупинкою серця.

Ніколенко обернувся. Подивився на нього тим самим рахуючим поглядом.

— Це знижує загальну обчислювальну потужність на одинадцять відсотків.

— Знаю. Я підготував компенсаційну модель — перерозподіл задач на більшу кількість вузлів із нижчим індивідуальним навантаженням. Втрата потужності — три відсотки замість одинадцяти.

Ніколенко помовчав.

— Зробіть це. І підготуйте звіт для ради.

Через два місяці Артем отримав підвищення. Керівник сектору контролю навантаження. Кабінет — маленький, без вікна, але свій. На дверях — табличка: «А. О. Козак, керівник сектору». Він дивився на неї щоранку перед тим, як увійти, і щоранку відчував одне й те саме — не гордість, не задоволення, а тупий глухий тиск десь у районі шлунка, ніби проковтнув камінь, який не перетравлюється.

За три місяці — жодного летального випадку. Вперше за всю історію програми BioCPU — цілий квартал без смертей. Артем знав цю цифру й тримав її в голові як доказ того, що все це мало сенс. Що торг із дияволом іноді приносить результати. 

Мая вилікувалася.

Протокол NXR-3 тривав шість тижнів. Перші два — щоденні процедури в закритій клініці на околиці Києва.

Артем бачив Маю двічі за цей період. Перший раз — коли приїхав у клініку. Вона сиділа в палаті — маленькій, білій, стерильній. Вікно виходило на парковку. Мая була в лікарняному халаті, волосся відросло трохи більше, ніж він пам’ятав, і в ньому з’явився дивний мідний відтінок — побічний ефект лікування, як пояснили лікарі. Вона побачила його і посміхнулася — тією самою короткою посмішкою, що й у підвалі Григорія.

— Як ти? — запитав він.

— Краще, — сказала вона. — Нападів не було вже тиждень. Голова ясна вперше за кілька місяців. Я забула, як це — коли думки не розповзаються.

Він хотів сказати щось — про те, що радий, що вона одужує, що все це було не намарно, що він думає про неї щодня. Але замість цього запитав:

— Тобі передали умови?

Мая кивнула. Посмішка не зникла, але очі змінилися — стали темнішими, ніби хтось прикрутив яскравість.

— Амбасадорка. Я знаю. Мені пояснили, коли підписувала договір про лікування.

— І?

— Я буду посміхатися, Артеме. Я вмію посміхатися.

Він не знав, що на це відповісти. Мовчав. Потім підписав документи й поїхав. Другий раз він побачив її вже на білборді. Це було в березні. Величезне фото на фасаді торгового центру біля метро — Мая Віраєва, двадцять шість років, усміхнена, із хвилястим волоссям того нового мідного відтінку, у білій сорочці, з логотипом Nexus Medical у кутку. Підпис: «Nexus повернув мені життя. NXR-3 — майбутнє нейрорегенерації». Усмішка була ідеальною — рот посміхався широко, щиро, красиво. Як у рекламі зубної пасти. Як у рекламі чого завгодно.

Очі не посміхалися.

Артем бачив цей білборд щоранку по дорозі на роботу і щоранку помічав те, чого не побачив би ніхто інший, — маленьку тінь у глибині зіниць, яка говорила: «Я тут, я жива, але частина мене залишилася десь у підвалі Григорія, де пахло флюсом і сушками, і я не впевнена, що коли-небудь заберу її назад».

Інтерв’ю Маї виходили раз на два тижні. Артем дивився кожне. Вона говорила правильні слова правильним тоном — подяка, надія, захоплення технологіями. Жоден журналіст не ставив незручних питань. Жоден не запитав, як саме вона захворіла. Жоден не запитав, чому тестувальниця Nexus раптом стала пацієнткою Nexus. Все було вигладжене, відполіроване, бездоганне. Мая грала роль. І грала добре.

Вони майже не спілкувалися. Після лікування Мая переїхала в нову квартиру — Nexus надав її як частину угоди. Артем знав адресу, але не приходив. Вона не писала. Іноді він бачив її в коридорах вежі — вона приходила на зйомки або на зустрічі з PR-відділом. Вони кивали одне одному, як колеги, які бачаться раз на тиждень і не мають спільних тем для розмови. Як люди, між якими стоїть щось таке велике, що про нього не можна говорити ні пошепки, ні вголос.

Рен зник. Не так, як зникали гравці в «Аркадії» — без сліду і з ШІ-заміною. Рен просто перестав з’являтися. Останнє повідомлення на кнопковий телефон прийшло в листопаді: «Системи працюють. Контакт припиняю. Бережи себе». Артем відповів: «Зрозумів». Більше нічого. Олексій-Рен не заходив у гру. Не відповідав на дзвінки.