Розділ 33. Угода

Рен працював чотири доби поспіль. Артем знав це не тому, що бачив його — вони не зустрічалися після тієї розмови в підвалі Григорія. Знав, бо Рен надсилав короткі повідомлення на кнопковий телефон, завжди за однаковою структурою: цифра, тире, слово. «1 — готово». «2 — готово». «3 — тест». «4 — чисто». Артем не відповідав. Не було потреби.

Рен побудував систему так, як будують бомбосховище — не для краси, а щоб витримало.

Вісім серверів. Різні країни, різні юрисдикції, різні хостинги, різні валюти оплати. Акаунти, зареєстровані на імена, яких не існує, через ланцюжки анонімізації, проксі та одноразові поштові скриньки. Кожен сервер тримав повну копію пакета: звіти Маї з графіками та метриками, записи Рена про маршрути прихованого трафіку, дванадцятирічний архів Олега — фотографії його стіни, скани документів, листування — і головне, файл, якого ще не було.

Список.

Рен витягнув його через приховані канали, які відстежував місяцями, він дістався до бази поведінкових моделей — не напряму, а фрагментами, перехоплюючи шматки трафіку на зовнішніх вузлах, збираючи їх, як археолог черепки, і склеюючи картину. Сліди замітав через зашифровані тунелі, але кінцеву точку кожного маршруту вивів на робочу станцію Артема — на дванадцятий поверх, на стіл біля вікна з видом на Дніпро. Якщо почнуть копати — нехай копають у бік чистильника, який має доступ до внутрішніх систем. Логічно. Природно. Не програміст-фрілансер із Фастова, якого ніхто не знає.

Артем не сперечався. Він і так збирався стати єдиною видимою мішенню. Через тиждень список був готовий.

Тисяча вісімсот п’ятдесят чотири.

Артем дивився на цей файл увечері вдома, сидячи на ліжку. Кнопковий телефон лежав поруч — останнє повідомлення від Рена: «Фінал — чисто». Файл був на флешці, яку Григорій запаяв у корпус звичайного брелока. Тисяча вісімсот п’ятдесят чотири ніки, імена, дати народження, дати смерті, дати створення ШІ-замін. Тисяча вісімсот п’ятдесят чотири людини, чиї мізки не витримали навантаження під час гри — крововилив, інсульт, зупинка серця, — і яких корпорація тихо замінила програмами, щоб інші гравці нічого не помітили.

Артем гортав список і зупинився на двох рядках.

Бор. Справжнє ім’я — Богдан Стефанович Руденко, тридцять сім років. Дата смерті — двадцять третє серпня дві тисячі сімдесят дев’ятого року.

Лунала. Мая Віраєва, двадцять п’ять років. Одинадцяте листопада дві тисячі сімдесят дев’ятого року.

Мая не померла — вижила. Але корпорація цього не знала, коли запускала бота. Для них вона була рядком у таблиці, як і решта тисячі вісімсот п’ятдесяти двох осіб.

Артем закрив файл. Поклав брелок у внутрішню кишеню куртки. Ліг. Довго дивився в стелю — на тріщину, яку так і не заклеїв. Наступного ранку він прийшов на роботу о сьомій п’ятдесят. Раніше за всіх. Сів за свій стіл. Відкрив корпоративну пошту. І написав листа.

Тема: «Персональні дані 1854 деактивованих профілів — запит на зустріч».

Адресат: В. С. Ніколенко.

Тіло листа було коротким. Три речення. «Маю інформацію, яка стосується програми заміщення деактивованих профілів. Додаю фрагмент списку — перші п’ятдесят позицій. Пропоную зустріч для обговорення».

Він натиснув «відправити». Потім пішов до автомата по каву. О десятій за ним прийшли.

Не Марко — двоє з його відділу. Артем знав одного на вигляд — високий, коротко стрижений, із виразом обличчя, що означав: «Я виконую наказ, і мені байдуже який». Другий був новий.

— Козак?

— Так.

— Із нами, будь ласка.

Максим підняв голову від свого монітора. Артем відчув його погляд — запитальний, трохи переляканий. Бідний Максим — він і так мучився через докори сумління за своє стеження, а тепер ось це.

— Все добре, — сказав Артем. — Мене викликали.

Це була правда. Його дійсно викликали.

Ліфт підняв їх на сорок восьмий поверх. Артем ніколи не був вище двадцятого. Тут усе було іншим — не відкритий простір із рядами столів, а довгий коридор із дверима, за кожними з яких сиділа людина, що ухвалювала рішення, які впливали на мільйони інших. Килимове покриття, приглушене світло, запах — не кава й пластик, як на дванадцятому, а щось нейтральне, стерильне, ніби навіть повітря тут було відфільтроване від усього зайвого.

Його завели в кімнату без вікон. Стіл, два стільці, склянка води. Він сів. Чекав дев’ять хвилин. Потім увійшов Ніколенко.

Артем бачив його раніше — на корпоративних відео, на плакатах у фоє, одного разу наживо, коли Ніколенко проходив через перший поверх до машини. Наживо він був точно таким, яким здавався здалеку: високий, сухорлявий, з обличчям, яке забуваєш одразу після того, як відвернешся. Очі — сірі, спокійні, з тим особливим холодом, який буває не від жорстокості, а від звички дивитися на все як на завдання.

За ним увійшов Марко. Став біля дверей. Не сів. Ніколенко сів навпроти. Поклав на стіл планшет. Артем побачив на екрані свій лист.

— Козак Артем Олександрович, — сказав Ніколенко. Не запитав — констатував. — Системний чистильник, четвертий рівень. Чотири роки в компанії. Характеристика — стабільний, уважний, непримітний.

— Так.

— Ви надіслали мені список із п’ятдесятьма іменами. У темі листа ви вказали цифру тисяча вісімсот п’ятдесят чотири. Звідки ця цифра?

Артем подивився йому в очі. Це було важливо — не відводити погляду.

— Із вашої системи.

— Яким чином?

— Я чистильник. Я бачу, що проходить через мої руки. Бачу мітки. Бачу патерни. За чотири роки через мене пройшли тисячі пакетів, і я навчився читати те, що між рядками. Решту зібрав з архівних журналів, до яких маю доступ.

Це було не зовсім правдою, але достатньо правдоподібно, щоб звучати переконливо. Ніколенко, здавалося, теж це зрозумів — він не став питати про деталі. Натомість запитав головне:

— Чого ви хочете?

Артем зробив коротку паузу. Не для ефекту — щоб переконатися, що голос не тремтить.