Розділ 32. Вибір

Артем прийшов першим.

Він навмисно прийшов раніше — хотів мати п'ятнадцять хвилин, щоб сісти, видихнути й не опинитися одразу в розмові. Після суботи в нього всередині щось заціпеніло, і він не розумів, чи це втома, чи щось інше. О восьмій сорок п'ятій він уже був на місці. Григорій сидів за верстаком, паяв якусь дрібницю, від якої гостро пахло флюсом.

— Чаю?

— Так.

Григорій поставив чайник.

 Артем сів на табурет у кутку, притулив спину до стіни.

Мая прийшла за десять хвилин. Григорій відчинив їй із двору — вона приходила не з вулиці, завжди через чорний хід. Зайшла, розв'язала шарф, зняла куртку. Худа, бліда, але трималася рівно. Побачила Артема — усміхнулася. Коротко, без зайвого.

— Як ти?

— Ок, — сказав Артем.

Це була неправда, але так вони зазвичай говорили, коли не було часу на розлогі відповіді. Мая сіла на диван, натягнула плед на коліна. Григорій дав їй чашку.

Олег приїхав о дев'ятій. Зайшов, оглянув усіх. Артем помітив, як він поглянув на Маю — уважно, як лікар, що не бачив пацієнта тиждень. Потім сів поруч за верстак. У тому самому светрі.

Рен зайшов останнім. Мовчки. Кивнув усім. Сів не на табурет — на підлогу, біля батареї. Притиснув спину до теплої труби. Обличчя в нього було не таке, яке Артем звик бачити. Порожнє. Ніби там, за скроневою кісткою, хтось повільно вимкнув два, три, а потім п'ять світильників, і лишився горіти тільки один — потрібний для розмови.

— Починаймо, — сказав Олег.

— Два з половиною відсотки. Оцінка середня. Nexus оголосила одночасний онлайн — сорок сім тисяч триста. Порядок цифр — тисяча двісті.

Тиша. Григорій налив чай, ніхто не взяв. Поставив сушки. Ніхто не взяв. Мая підняла очі.

— Це більше, ніж я думала.

— Це більше, ніж ми всі думали, — сказав Олег. — Я припускав до двохсот. Тисяча двісті — це інша категорія злочину.

— Це приблизно, — сказав Рен. Голос у нього був тихий. Спокійний, але тихіший, ніж зазвичай. — Реальна цифра може бути більшою. Ми рахували на одному івенті. Увечері заходять найактивніші гравці — тобто ті, кого Nexus має найбільший сенс заміщати, бо їхнє зникнення найпомітніше. Серед менш активних, можливо, відсоток нижчий. Але порядок такий. Тисяча чи дві тисячі підтверджених замін.

.

— Що будемо робити? — запитала Мая.

Це було головне питання. Усі готувалися до нього весь тиждень, кожен у своїй квартирі, кожен у своїй голові. І зараз воно лежало на верстаку між ними, як предмет, якого ніхто не хоче торкатися першим.

Заговорив Олег.

— Я знаю, як я не хочу з цим жити, — сказав він. — Я не хочу з цим жити тихо. Якщо ми зараз сидимо тут, п’ятеро людей, і єдині у світі, крім самої корпорації, хто знає цю цифру, — то на нас лежить обов'язок. Про цю цифру мусить дізнатися суспільство.

Він поклав руки на стіл.

— У мене є люди. Небагато — декілька, за дванадцять років. Троє журналістів у Києві, двоє у Львові, один у Варшаві. Вони пам'ятають мене як «того дивного діда з теоріями», але пам'ятають. Якщо я прийду до них зі доказами, вони не зможуть не написати. Хоча б один із них. А одного достатньо. Перша публікація — це ланцюгова реакція. Nexus не встигне відбитися від усіх одразу. Два-три дні, поки їхні юристи тягнуть час, — і історія в мейнстримі. І тоді — кінець. Не нам. Їм.

Він подивився на Артема. Потім на Рена.

— Я розумію, що це небезпечно. Кажу це з повним усвідомленням. Але я говорю це зараз, поки ми не встигли вигадати нічого хитрішого.

Артем слухав. Уже тиждень він жив з іншим планом у голові й зараз перевіряв — чи витримає його варіант під вагою Олегового.

Формулював повільно, хоча прокручував це цілий тиждень.

— Якщо ми просто віддамо це журналістам, — сказав він, — нас приберуть. Не за день, не за два. Швидше. У них гроші, юристи, зв'язки. Вони скажуть: це фейк, це монтаж, це теорії змови. Знімуть публікації. Нас за цей час ліквідують тихо. Я — чистильник із доступом до внутрішніх систем; якщо помру, скажуть «перевтома». Тебе знайдуть у річці — скажуть, посковзнувся. Маю — ускладнення хронічного стану. Григорія — старість. Олексій... — Артем обернувся до нього. — Вибач.

— Я зрозумів.

— Я серйозно. У них ресурс прибрати нас за добу, і немає причини цього не зробити. Журналісти — це смертельно

— Що ти пропонуєш? — запитав Олег.

— Шантаж.

Олег, здавалось, не був здивованим.

— Ми збираємо все, — сказав Артем. — Списки всих кого замінили боти, які витягнемо з бази дани, BioCPU, записи Рена про трафік, звіти Маї, те, що ти зібрав за дванадцять років. Усе. Викладаємо на сервери під різними акаунтами, з автоматичним таймером. Поки я кожні три доби підтверджую, що живий, — файли лежать нерухомо. Якщо мене немає — через три доби вони автоматично розлітаються: журналістам, у соцмережі, державні реєстри, усе одночасно. Моя смерть — їхня смерть. Тоді в них нема мотиву мене прибирати. Навпаки — з'являється мотив берегти.

— А Мая?

— Мая в угоді. Лікування. У них є методика, я бачив документи..

— А ми?

Артем не одразу відповів.

— Ось тут проблема. Якщо я попрошу безпеку і для вас — я мушу сказати, що ви існуєте. Офіційно. А отже — підставити вас під їхній нагляд. Краще нехай вони думають, що я один. Я і Мая. Ви — невидимі. Це безпечніше. І для вас, і для справи.

Олег мовчав секунд п'ять.

— Тобто нас не існує.

— Для них.

 Мая підняла голову. Вона мовчала майже весь час. Зараз заговорила — тихо, але чітко.

—Я розумію, що ви обидва праві. Я хочу, щоб корпорація була покарана. Я півтора місяця жила з думкою, що знайду спосіб це зробити. Я писала звіти й думала: ось, я — тестувальниця, моя робота — знаходити поламане. Це «поламане» я знайшла. Значить, моя відповідальність — щоб інші знали.

Вона підняла голову.

— І водночас я хочу жити. Артеме, якщо я тобі скажу, що мені не потрібне лікування, — я збрешу. Воно мені потрібне. У мене три-чотири напади на тиждень. Григорій каже, що чип деградує незалежно від того, чи він активний. Я це відчуваю щодня — як повільне згасання. Я прокидаюся вранці й не впевнена, що ввечері буду та сама. Це сильніше за мене. Я хочу жити. Не героїчно. Просто жити — прокидатися, малювати, бути здоровою, сваритися з кимось про погоду, забути, що все це було.