Розділ 30.Фоновий шум

Олег прокинувся о шостій сорок. Будильника він не ставив уже років тридцять — тіло саме знало, коли йому вставати. Шоста сорок — це було раніше, ніж треба було будь-кому і для будь-чого. Він встав, пішов на кухню, поставив чайник. Накинув халат поверх старої футболки.

За вікном була середа. Мая була на Куренівці, і Олег не бачився з нею з понеділка.

Він заварив чай — індійський, з бергамотом — і сів біля радіо. Ранкова програма. Погода на середу: мінус один, поривчастий вітер, можливі опади. Олег пив чай повільно. За сім років самоти на пенсії він розробив маленький ритуал: перші двадцять хвилин дня — без думок. Просто чай, радіо, вікно. Потім можна думати.

О сьомій п'ятнадцять він почав думати.

Можуть прийти будь-якої миті.

Він допив чай, помив чашку, витер руки рушником. Пройшовся квартирою повільно, як вартовий обходить пост.

Кабінет. Два тижні тому тут була стіна. Дванадцять років роботи — вирізки з газет, роздруківки, схеми маркером, фотокопії службових документів, імена з датами, стрілки, які з'єднували імена зі схемами, а схеми — з датами. Мая сказала тоді: «Я думала, ви перебільшуєте. Тепер я думаю, що ви недооцінювали масштаб».

Тепер стіна була чиста. Світлі прямокутники під шпалерами показували, де що висіло, — але це легко списати на старі меблі. Олег витяг стару шафку з комори, поставив назад. Вона стояла криво, бо ніжки були розхитані. Це було добре. Крива шафка виглядала природно в квартирі самотнього пенсіонера.

Усе, що було на стіні, тепер лежало в Григорія. Три товсті теки і дві коробки з дисками. Григорій сказав: «Не хвилюйся. У мене ці теки загубляться. Я сам їх не знайду в своєму погребі».

Стіл у кабінеті — чистий. Шухляди — звичайні шухляди пенсіонера: рахунки за газ, квитанції, старі рецепти з поліклініки, кросворди з газет. На робочому столі — документ «Пенсійні накопичення — перевірити», у якому три рядки про те, що треба сходити в Ощадбанк. Те, що Олег зовсім не тримав жодного компромату в квартирі, — це було б неправдою. І це вони зрозуміли б одразу. Тому він залишив одну теку — найтоншу, з двома десятками вирізок початкового рівня. Статті з відкритих джерел. Дві роздруківки листування з журналістами десятирічної давності. Лист Олега в газету, який не надрукували. Це лежало в нижній шухляді — не сховане, але й не на поверхні. Теза «пенсіонер пише листи, які ніхто не читає».

Вітальня. Тут усе виглядало як завжди. Телевізор, диван, стара меблева стінка, бабусині книжки і фото родичів. Нічого Маїного не залишилося.

Маїна кімната. Ліжко застелене новим покривалом — старе Мая забрала з собою. Шафа порожня. На столі — стос старих журналів «Наука і життя», щоб стіл не виглядав порожнім. На підвіконні — старий китайський вазон із сухою квіткою.

Кухня. На підвіконні — герань. Три горщики, як завжди. А між другим і третім стояв четвертий горщик, менший, із сукулентом. Баг. Олег підійшов, зупинився над ним. Із боку, зверненого до кімнати, — напис «Баг». Він узяв горщик двома руками і розвернув на сто вісімдесят градусів. Напис поїхав до скла — тепер «Баг» дивився на вікно, на двір, на ранкову Лук'янівку. Зсередини кухні було видно лише зелений горбик рослини на тлі шибки.

Олег відійшов на крок. Четвертий горщик з неназваним сукулентом поруч із трьома горщиками з геранню. Нейтрально. Добре.

Наступного дня о чверть на десяту — дзвінок у двері. Двоє. Чоловіки середнього віку. Один у цивільному плащі, інший у куртці. Обличчя спокійні, без тиску.

Олег відчинив.

— Доброго ранку, — сказав той, що в плащі. Показав посвідчення. — Капітан поліції Грінченко. Мій колега — лейтенант Ткаченко. Ми розслідуємо зникнення вашої сусідки, Маї Віраєвої. Можна кілька запитань?

Олег подивився на посвідчення — на секунду довше, ніж треба. Зазирнув уважно, як людина, яка знає, що посвідчення бувають різні.

— Поліція розслідує — добре, — сказав він. — Заходьте. У мене все одно нічого іншого сьогодні не заплановано.

Він розвернувся і пішов у глибину квартири. Грінченко зняв плащ, повісив на гачок. Ткаченко не роздягався.

— Кухня, — сказав Олег через плече. — Там тепліше. У вітальні батарея давно не працює як слід. ЖЕК уже третій рік обіцяє.

Грінченко зайшов у кухню, оглянув. Звичайна пенсіонерська кухня: радіо на холодильнику, клейонка з візерунком, підвіконня з квітами, старий «Норд». Грінченко присів за стіл. Ткаченко зник у коридорі — Олег почув, як його кроки повільно пройшли у вітальню. Це нормально. Так завжди роблять. Один сидить із господарем, другий ходить.

— Чаю? — спитав Олег.

— Дякую, не треба.

— Кави?

— Ні.

— Ну, я собі заварю. У мене ритуал. — Він натиснув кнопку на чайнику, хоча вода ще була гаряча. — Ставте запитання. Я старий, багато не знаю, але що знаю — розкажу.

Грінченко дістав блокнот. Ручку. Не через чіп — на папір. Олег зауважив це спокійно.

— Коли ви востаннє бачили Маю?

Олег подумав. Чесно подумав — навіщо брехати там, де можна сказати правду.

— На початку листопада. Точної дати не скажу, у мене з датами погано. Вона йшла на роботу, я виносив сміття. Постояли хвилину на сходах. Вона була втомлена. Я їй це сказав, вона відповіла — нормально, просто тиждень важкий. Я сказав, що всі тижні зараз важкі. На цьому й закінчили.

— Більше не бачили?

— Ні.

— А чули?

Ось. Олег поставив чашку. Подивився на Грінченка прямо.

— Чув.

Грінченко трохи підняв брови — ледь-ледь, але підняв.

— Що саме?

— Стіни в цьому будинку — це папір, — сказав Олег. — Хрущовка. Ви в хрущовці жили? Чи в новобудові виросли?

— В новобудові.

— Ну от. А тут — тонкий бетон і шпалери. Я у власній квартирі чую, як сусіди знизу сваряться. Не слова — інтонацію, ритм. Хто підняв голос, хто заплакав, хто грюкнув дверима. Не тому, що підслуховую. Тому що стіни такі.

— Ясно.

— Так от. Десь за три тижні до того, як вона перестала чутися — можливо, менше, я не запам'ятав точно. Вночі. Я вже лежав, на годинник не дивився. І щось упало. Не просто впало — гримнуло. Глухо, важко. Мені здалося, що з її боку, з-за тієї стіни, — він кивнув праворуч. — Я подумав: перестановка, може. У неї якось одного разу був такий період — усі меблі переставляла. Молодь буває така: перестановка замість психотерапевта.