Розділ 29. Флешка

Середа, четвер, п'ятниця — три дні, які потрібно було прожити так, щоб вони нічим не відрізнялися від попередніх.

Артем прокидався за тридцять секунд до будильника. Кава, вмивання, ключ-картка. На метро, дванадцятий поверх, смужка Дніпра між дахами. Пакети на видалення — обробляв чисто, повільно, без поспіху. Максим варив каву на весь відділ, приносив Артему чашку, казав про погоду. Артем відповідав про погоду. Це було хороше, нудне життя, яким воно виглядало на екрані Максимового звіту.

Усе цікаве відбувалося в голові.

Рівень доступу, який їм був потрібен, — шостий або вище. Шостий давав доступ до внутрішніх сервісних каналів BL-кластера. Не повний — повний мали тільки сьомий і вище. Це керівники відділів, яких було близько двадцяти на всю корпорацію, і до їхніх комп'ютерів не підійдеш так, щоб не видати себе. Але шостий теж підходив. Шостий мали інженери середньої ланки з R&D, з відділу інфраструктури і з відділу моніторингу — не безпеки, а технічного моніторингу, того, що стежить за серверами.

Четвертий поверх був незнайомий Артему. Чистильники на четвертий поверх не ходили — там не було нічого, що стосувалося їхньої роботи.

Але на четвертому поверсі була ще одна їдальня. Не головна — маленька, службова, для тих, хто працює на третьому-п'ятому поверхах. Там варили каву окремо. Артем знав про неї, бо колись, рік тому, Максим казав: «Ти не пив там каву? Вона там трохи інша. Мабуть, інший сорт. Я іноді туди спускаюся, якщо в нас скінчилося».

У середу Артем пішов на обід до цієї їдальні.

Людей було небагато — чоловік п'ятнадцять. Переважно інженери — видно з того, як вони трималися, як говорили між собою про справи.

Четвертий поверх був меншим, ніж дванадцятий. Відкритий простір — один великий зал із робочими місцями, розділений лише стелажами з технікою. Через скляну стіну їдальні було видно частину залу. Артем рахував. О дванадцятій тридцять п'ять зал був наполовину порожній — люди пішли на обід. О дванадцятій сорок п'ять — майже порожній. Працювало троє, решта або обідала, або вийшла з корпусу.

І один комп'ютер у четвертому ряду був увімкнений без людини.

Артем придивився. Монітор світився — не заставка, а робочий екран із відкритими вікнами. Клавіатура акуратно зсунута до краю стола. Чашка — поруч із клавіатурою. Крісло відсунуте, ніби людина відійшла на п'ять хвилин.

О дванадцятій п'ятдесят комп'ютер усе ще був без людини. О першій — теж. О першій десять — теж.

Артем допив каву, викинув стаканчик і пішов.

Піднявся на свій поверх, сів за своє місце, відкрив наступний пакет на видалення.

Максим повернувся з обіду за п'ять хвилин. Приніс йому нову каву: «Думав, може, ти ще не встиг». Артем узяв. Сказав, що ходив на четвертий — там сьогодні була гірша, водяниста якась. Максим засміявся і сказав, що не треба було ходити, це просто рулетка, коли як.

У четвер Артем знову пішов на четвертий поверх.

Цього разу сів ближче до скляної стіни. Удавав, що читає щось із планшета, а насправді дивився в зал. О дванадцятій тридцять — те саме. Половина порожня. Той самий комп'ютер у четвертому ряду — увімкнений, людини немає.

Артем придивився. Стіл був акуратний, але не підкреслено — просто дбайливий власник. На підставці — фотографія в рамці, з його позиції було видно край: щось схоже на велосипед і гори. Спортивний тип. На стіні за столом — стікер із написом, здалека не прочитати.

О дванадцятій сорок п'ять до столу підійшов чоловік. Років тридцяти п'яти, худий, у картатій сорочці. Сів, подивився в монітор хвилину, щось натиснув, потім знову встав і пішов. На екран не ставив блокування.

Артем запам'ятав. Хвилини вистачало, щоб той перевірив щось фонове — можливо, збірку, яка йшла, або скрипт. Але блокування не ставив. Ні тоді, коли йшов на обід, ні тепер. Може, у нього там лімітований сеанс, і блок збиває процес. Може, просто лінивий і впевнений, що на четвертому поверсі всі свої.

Артем вийшов з їдальні, пройшовся коридором четвертого поверху — не заходячи в зал, тільки дивлячись крізь скло. Туалет був поруч із залом. Аварійні виходи позначені табличками. Камера в коридорі — одна, над ліфтом, дивиться на ліфт. Камера в залі — є, під стелею, дивиться в зал зверху. Ніяк не обминути.

Це він теж запам'ятав.

Повернувся до себе. Обробив пакети. Максим сказав, що завтра п'ятниця. Артем погодився, що так, завтра п'ятниця.

У п'ятницю Олег подзвонив в обід.

— Завтра.

— Де?

— Маріїнський парк. Головна алея, від дзвіниці вниз. Шістнадцята десять. Іди не поспішаючи. Григорій ітиме назустріч. Просто розминетеся, нічого не казати, не дивитися одне на одного, не зупинятися. Він передасть.

— Зрозумів.

— Артеме, — Олег зробив паузу. — Якщо не вийде, ми перенесемо. Краще пропустити «Фестиваль Вогню» і дочекатися наступного великого, ніж запороти. Не ризикуй зайвий раз.

— Добре.

Олег поклав слухавку.

Артем подумав: наступний великий івент через три тижні. Три тижні для Маї. І подумав одразу: Олег це знає. І він це сказав не тому, що справді пропонує пропустити, а тому, що йому потрібно, щоб Артем не робив дурниць через страх. Щоб тиск часу не перетворився на поспіх.

Артем оцінив це мовчки.

Субота. Ранок був ясний, холодний. Артем не поспішав — снідав довго, читав щось безглузде, дивився у вікно. О першій поїв. О третій вийшов.

До Маріїнського парку дістався на метро, потім пройшовся — від Арсенальної повільно, прогулянковим кроком. Людей було небагато, як завжди в суботу в цій частині міста. Мами з дітьми біля фонтана, кілька пар, літній чоловік із собакою. Небо було сірим, але без дощу.

Шістнадцята нуль п'ять. Артем вийшов на головну алею і пішов від дзвіниці вниз. Повільно, без поспіху, тримаючи руки в кишенях куртки.

Шістнадцята сім. Він побачив Григорія здалеку.

Той ішов назустріч — неквапливо, огрядна фігура в темній куртці і сірій кепці. Йшов як людина, яка просто гуляє, — дивлячись у бік Дніпра, не на перехожих, з руками в кишенях. Вони наближалися один до одного рівним кроком, і Артем відчував, як напружуються плечі. Примусив себе розслабитися. Думати про каву. Думати про те, що на годиннику майже шістнадцята десять. Думати про що завгодно, крім того, що зараз станеться.