Розділ 28. Засланий козачок

Вівторок здавався звичайним.

Артем прокинувся за тридцять секунд до дзвінка будильника. Тріщина на стелі залишалася на тому самому місці. Кава, вмивання, ключ-картка, ліфт. Двадцять хвилин у метро. Дванадцятий поверх, кивок Максиму, свій кут біля вікна. Смужка Дніпра між дахами. Усе на своїх місцях.

Максим, як зазвичай, варив каву на весь відділ. Але сьогодні щось було не так. Він мовчки поставив чашку перед Артемом — не сказав ні про погоду, ні про дітей, ні про новий бар, який Nexus нарешті відкрила на першому поверсі. Просто поставив і повернувся до свого місця. Артем подивився йому вслід, хотів щось запитати, але не став.

Черга на день — двадцять три пакети. Середньо.

Він відкривав їх по черзі. Сканував патерни, помічав закономірності, підтверджував видалення. Тепер він працював у два шари: один — для системи, яку бачив Максим із сусіднього крісла, другий — для себе. Будь-який нетиповий фрагмент Артем подумки фіксував. Не копіював і не зберігав — запам'ятовував структуру, ключові слова, позначки. Потім, увечері, переносив дані на флешку, що лежала в кишені куртки разом із кнопковим телефоном.

Він навчився цього за останні місяці. Раніше й не здогадувався, що здатний на таку концентрацію.

Четвертий пакет мав позначку «пріоритет». Великий — майже п’ять гігабайтів. Коментар: видалити до кінця доби. Відправник — внутрішня безпека, як це останнім часом траплялося дедалі частіше.

Артем відкрив файл.

Це були логи з якогось закритого підрозділу. Позначка BL-07 у заголовку розшифровувалася однозначно: BioLab, сьомий рівень доступу. Рівень, до якого Артему було не дотягнутися. Матеріал переважно технічний: метрики серверів, журнали оновлень, звіти про перевантаження. Алгоритм позначив усе на видалення. Логічно — звичайне сміття.

Але серед того сміття дещо було.

Артем не зрозумів одразу, що саме. Зупинився, повернувся, перечитав. Фрагмент виглядав як службове листування між відділами — суха корпоративна мова, жодних емоцій. Заголовок: NXR-3, Фаза III / проміжний звіт / підготовка до клінічних випробувань.

Він завмер над абревіатурою «NXR».

Він уже бачив її півтора тижня тому у стенограмі наради, яку Рен витягнув із чийогось пристрою. Тоді вони лише поставили позначку «перевірити». Тепер усе стало на свої місця.

NXR. Нейрорегенерація. Третє покоління. Артем читав повільно, як читають документи, від яких залежить життя. Текст був розрахований на «своїх». Клінічні випробування, фаза III. Пілотна група — сімнадцять пацієнтів із різною етіологією ураження нейронних тканин. Результати: часткове відновлення у дванадцятьох, повне — у трьох. Побічні ефекти в межах прогнозованих. Документ рекомендував перехід до розширених випробувань у першому кварталі наступного року.

А внизу — абзац, який Артем перечитав тричі. Серед критеріїв відбору пацієнтів: «пошкодження нейроінтерфейсного каналу внаслідок перевантаження BioCPU».

Nexus уміла лікувати те, що сама ж і калічила.

Артем сидів нерухомо секунд тридцять. Потім спокійно закрив вкладку, лишивши її в статусі «у роботі». Це давало добу, поки система не нагадає про затримку. Добу, щоб вирішити, що робити.

Він не видалив пакет, але й не скопіював його — жодних слідів. Просто закарбував у пам'яті: NXR-3, фаза III, сімнадцять, дванадцять, троє.

Підтвердив п'ятий пакет. Шостий. Сьомий.

О пів на першу Максим підвівся й пішов до автомата з водою. Артем зачекав хвилину, взяв порожню пляшку й рушив слідом.

У коридорі нікого не було. Максим набирав воду, втупившись у підлогу.

— Максе, — тихо покликав Артем, підставляючи свою пляшку під сусідній кран. Два потоки води злилися в один звук.

Максим не піднімав голови.

— Я тобі нічого не казав, — промовив він. — Ми просто стоїмо й наливаємо воду. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Позавчора викликали в безпеку. За доплату. Сказали спостерігати за тобою: куди ходиш, з ким говориш, коли йдеш. Раз на тиждень — звіт.

Артем не відривав погляду від своєї пляшки.

— Ти погодився.

— Погодився. Якби відмовився, було б гірше для обох.

— Розумію.

— Не розумієш, — Максим нарешті подивився на нього. Очі були втомлені й чесні. — Я кажу це не через совість, хоча вона теж є. Просто не роби при мені нічого. Взагалі нічого. Не відкривай зайвого, не дзвони, не пиши. Я звітуватиму, що ти нудний офісний планктон, який тільки й робить, що чистить сміття. Хочу, щоб це було правдою.

— Буде.

— Добре.

Максим закрутив кришку й пішов. Артем відпустив кнопку за кілька секунд. Смужка Дніпра у відбитті скла вже зсунулася — сонце перейшло в іншу фазу.

До кінця дня він опрацював усі двадцять три пакети. Чисто, рутинно, нудно. Саме так, як потребував звіт Максима.

О шостій він вийшов із будівлі.

Додому рушив не одразу. Вийшов на дві зупинки раніше, прогулявся через Володимирську гірку. Це не було грою — тіло саме робило ці зайві повороти, як мимоволі сутулиться спина під важкою ношею.

Знайшов лавку в затишному дворі, сів. Дістав кнопковий телефон. Набрав Олега.

Три гудки. Четвертий.

— Слухаю.

— Це я. Можеш говорити?

— Так.

— Я сьогодні бачив документ BioLab. Вони мають препарат для відновлення нейронних пошкоджень. Саме того типу, що в неї. Фаза III — отже, вже випробують на людях. Сімнадцять пацієнтів: у трьох повне одужання, у дванадцяти — часткове.

Настала довга пауза. Артем чув у слухавці шум радіо та голос диктора.

— Точно той тип пошкодження? — нарешті запитав Олег.

— Один із критеріїв: перевантаження BioCPU. Прямим текстом.

— Тобто вони намагаються лікувати. Добре. Розкажеш детальніше при зустрічі. Що ще?

— Ще одне. Я думав дорогою: ми досі не знаємо масштабу. Скільки цих ШІ-копій насправді? Тридцять сім, яких ми з Реном відкопали, — це лише верхівка. Сто? Тисяча? Три тисячі? Без точних цифр ми не розуміємо, з чим боремося.