Розділ 23. Яблука і Груші

В гру Мая зайшла о дев'ятій вечора.

У таверні було людно — вечір середи, багато хто заходив після роботи. За довгим столом біля вікна сиділа знайома компанія. Бор — величезний, рудий, зі сміхом, який було чути від дверей. Рен — мовчазний, з луком за плечем, дивився в кухоль. Квант — худий, темноволосий, у темних рукавичках, зі срібною ниткою татуювання на зап'ясті. Перед Квантом стояв чай. 

І Лунала.

Вона сиділа між Бором і Реном. Сріблясте волосся по пояс, зелений плащ, звичний медовий напій у кухлі. Той самий напій, який Мая замовляла сотні разів, коли була Луналою.

Бот замовляв правильний напій. Звісно, замовляв — він був навчений на двох роках логів.

Рен підняв голову. Побачив її. Махнув рукою:

— Ехо. Сідай до нас.

Вона підійшла. Сіла навпроти Кванта — єдине вільне місце. Лунала усміхнулася їй легко, доброзичливо:

— Давно не бачилися.

— Кілька днів, — сказала Ехо. Голос вийшов рівним. Добре.

Бор уже щось розповідав — довго, голосно, з жестами:

— ...і я йому кажу: у нас уже є два танки, не треба третього! А він — «а я хочу ще!» Я йому — ну бери, якщо пройдеш соло. — Бор зареготав. — А він — «соло я не хочу, я хочу з вами». Розумієте? Він не хоче соло, він хоче, щоб ми його тягнули.

Рен хмикнув — як завжди, коротко.

— Той квест завтра буде важким, — сказав Квант. — Я дивився опис. Три етапи: лабіринт, загадка, бій. На лабіринті — розходимося в три сторони, на загадці — збираємось, на бою — хто куди встигає.

— А я вже на лабіринті помру, — сказав Бор весело. — Ти ж знаєш, я не дружу з тими вашими головоломками.

— Тому ми з тобою підемо разом, — сказав Рен. — Я розгадуватиму, ти йтимеш поруч і захищатимеш, якщо щось вилізе.

— От це я люблю, — сказав Бор.

Ехо слухала. Руки тримала на столі — спокійно, не смикались. Серце билося швидко, але Мая навчилася за ці тижні не показувати серця. Вона подивилась на Кванта. Квант дивився в чай. Перед ним стояла чашка, від якої піднімалася тонка пара.

Рен перевів погляд на Кванта:

— До речі. Чого це ти сьогодні з чаєм? Ти ж ель любиш.

Квант підняв голову. Ковток чаю. Знизав плечем — легко, ніби про дрібницю:

— Та… — зітхнув. — Купив сьогодні яблука. А вони виявилися дуже кислими. Оскома навіть у грі лишилась, уявляєш. Тому чаєм солодким запиваю.

Мая завмерла.

Не рухалась ані міліметра. Тільки всередині щось обірвалося — ніби хтось смикнув нитку, на якій тримався весь останній тиждень, і нитка луснула без звуку.

Це він.

Фраза була точна — слово в слово та, що в записці. «Купив сьогодні яблука, а вони виявилися дуже кислими». Не перефразована, не адаптована, не прилаштована до контексту. Він не вигадував на льоту — він цитував. Це був той самий чоловік, який запхав записку в горщик із Багом.

Олег сказав: нічого не відповідай. Сиди, слухай, запам'ятовуй.

Мая не відповіла. Рука сама піднялася до вуха — до того місця, де колись було довге сріблясте волосся. Вона встигла зупинити її на півдорозі. Поклала на стіл. Квант на неї не дивився. Він дивився в чай і чекав.

І тут заговорила Лунала.

— А я навпаки, — сказала вона, легко, весело. — Я люблю кислі яблука. Найкислющі. Особливо антонівку — ото коли скривишся від одного відкушування, а потім усе одно хочеш ще.

Вона усміхнулася. Правою рукою поправила пасмо волосся на плечі. Звичайний, ідеальний жест.

Мая перестала дихати.

Бо це була правда. Вона, Мая Віраєва, любила кислі яблука. Найкислющі. Антонівку — особливо. Коли бабуся привозила їх з дачі у вересні, Мая їла їх по п'ять штук поспіль, поки зуби не починали нити. Бабуся лаялась: «Маєчко, ти ж собі шлунок розб'єш», — а Мая сміялась і брала ще.

Бот відповів так, як відповіла б вона сама. Але звідки ця інформація? Мая не говорила в грі про яблука.. чи згадувала але не пам'ятає цього.

Бор реготав:

— Лунала, ти з тих, кому перцю в борщ мало! Я один раз спробував твої антонівки — мені зуби два дні боліли!

— То пий солодке, як Квант, — сказала Лунала, сміючись.

Квант не сміявся. Він повільно повернув голову. Подивився на Луналу — секунду, не більше, без жодного виразу. Потім перевів очі на Ехо.

І запитав — тим самим нейтральним тоном, ніби продовжуючи невинну застільну розмову:

— А ти що любиш, Ехо?

Олег сказав: не відповідати.

Але Олег не знав, що він запитає її прямо. Олег не знав, що треба буде вибрати зараз — або визнати себе, або втратити єдиний канал, який був.

Мая подивилась на Кванта. Темні очі, худе обличчя, рукавички. Вона не знала його в реальності. Не знала ні імені, ні прізвища, ні де він працює — хоча здогадувалась. Вона бачила тільки те, що він прийшов по неї сам, не знаючи, чи вона взагалі жива. І запхав записку в землю горщика, сподіваючись, що та знайде свою людину.

Вона зробила вибір за півсекунди.

— Тому я більше люблю груші, — сказала Ехо.

Слово в слово.

Квант тримав чашку. Чашка не смикнулась. Він просто ледь підняв брову — зовсім трохи, ніби це була нормальна відповідь на нормальне питання. Але у куточку губ з'явилася усмішка. Не широка — ледве помітна. Та, яку могла побачити тільки вона, тільки якщо шукала.

— Логічно, — сказав він. І додав, для Бора, Рена і Лунали: — Груша — це безпечно. Яблуко — лотерея.

— Фу, груші, — сказав Бор, сміючись. — Груші — це не їжа, це вода з цукром. Ось м'ясо — це їжа!

— Бору дай м'ясо — він щасливий, — сказав Рен.

— Саме так!

Розмова покотилася далі. Бор розповідав про кабанячу лопатку з минулого свята. Рен мовчав. Лунала ввічливо сміялася у правильних місцях. Квант пив чай. Ехо сиділа й слухала, і серце в неї стукало так голосно, що вона була впевнена — зараз лопне мікрофон.

Через двадцять хвилин домовилися про завтрашній квест: хто в яку групу, хто що бере з інвентарю. Ехо сказала, що приєднається. Квант кивнув: «Добре, менестрель у бою не зайвий — бафи знадобляться». Лунала додала: «Давно не ходили  разом. Буде як раніше».