Розділ 27. Віктор Ніколенко

Ранок. Пентхаус на п'ятдесят другому поверсі вежі «Горизонт» — найвищої житлової будівлі в Києві. Панорамні вікна від підлоги до стелі. За склом — місто, розкладене, як детальний макет на столі архітектора: срібляста стрічка Дніпра, мереживо мостів, дахи старого центру й далекі зелені плями парків. Ранкове сонце лягало на все це рівним золотим світлом, і місто виглядало бездоганно — з п'ятдесят другого поверсу все виглядає красиво.

Віктор Сергійович Ніколенко стояв біля вікна й повільно пив зелений чай. П'ятдесят чотири роки. Високий, сухорлявий, коротка стрижка з благородною сивиною на скронях. Обличчя в нього було з тих, що миттєво стираються з пам'яті: не вродливе, не потворне, просто функціональне обличчя. Очі — сірі, холодні, з виразом людини, яка постійно щось рахує.

Він справді завжди рахував. У дитинстві — далекі зірки за вікном. У молодості — нескінченні рядки коду. Зараз — людей, мільярди доларів, ризики та ймовірності. Світ для Віктора Ніколенка складався виключно з чисел, а числа, на відміну від людей, ніколи не брехали.

Квартира була втіленням радикального мінімалізму. Білі стіни, мінімум меблів, жодних прикрас. Ні картин, ні особистих фотографій, ні випадкових сувенірів. На кухні — лише чайник і дві чашки. Одна з них була зайвою, але він чомусь не міг змусити себе її викинути — рудимент минулого життя. Набір ножів на магнітній стрічці виблискував сталлю; він ніколи ними не користувався, бо не готував сам. Їжу йому доставляли — здорову, ідеально збалансовану, прораховану нутриціологом до останньої калорії.

Його донька була десь у Канаді — Торонто чи Ванкувер, він вічно плутав назви міст. Вона телефонувала раз на місяць. Їхні розмови були короткими й підкреслено ввічливими, як діалоги між колегами, які давно не працюють в одному відділі. Колишня дружина мешкала десь у Франції, він не цікавився деталями. Їхній шлюб закінчився вісім років тому, тихо й без скандалів. Вона просто сказала, що він любить свою компанію більше, ніж її. Він не заперечував, бо це була чиста, математично вивірена правда.

О дев'ятій годині, за графіком, прийшов Марко Тавлінський.

Марко був повною протилежністю Віктора: масивний, широкоплечий, із бездоганною військовою поставою і коротко стриженою головою. Сорок років, колишній офіцер кібербезпеки, потім — приватний сектор, і нарешті — Nexus. Голова відділу внутрішньої безпеки. Людина, яка ніколи не посміхалася, не жартувала і не витрачала жодного зайвого слова.

Марко сів навпроти Віктора й поклав планшет на скляний стіл. Він завжди починав без вступних промов — якість, яку Ніколенко цінував понад усе. Люди, які починають із «доброго ранку, як справи?», просто крадуть час — свій і чужий.

— Тестувальниця, — вимовив Марко. — Статус досі невизначений. Чіп деактивований — причому не зруйнований, а саме деактивований. Антена зламана механічно, решта систем неактивна. Тіло не виявлено. Квартира порожня, обшукана. Балкон зачинений зсередини. Найімовірніше, вона була вдома під час інциденту і встигла втекти.

— Втекла, — повторив Віктор. Він не запитував, а просто пробував це слово на смак. — Яким чином?

— Балконна перегородка. Сусідня квартира. Сусід — Семенчук, Олег Михайлович, шістдесят два роки. Наш колишній співробітник, звільнився дванадцять років тому. — Марко відкрив файл на планшеті. — У нашій базі він проходить як «потенційний ризик — низький». Роками писав на форумах, надсилав безглузді листи журналістам. Ніхто його не слухав.

— Дванадцять років, — задумливо промовив Віктор. — І досі «низький ризик»?

— Він один. Без ресурсів, без платформи, без широкої аудиторії. Класичний параноїк зі стіною, обклеєною папірцями, у кабінеті. Такі нам не загрожують. Справжню загрозу становлять ті, хто має доступ до великого мікрофона.

— А ця тестувальниця мала доступ до мікрофона?

— Вона мала дані. Дев'ять сторінок звіту. Дуже конкретних, із графіками. Якби вона відправила їх не Діані Сірко, а будь-якому журналісту з тиражем чи аудиторією понад тисячу осіб — у нас були б серйозні проблеми.

Віктор замислився. Діана Сірко, керівниця тестувального відділу, була правильною жінкою на своєму місці. Вона отримала звіт і вчинила так, як вимагав корпоративний інтерес: доповіла нагору і надійно «закрила» тему.

— Знайдіть тестувальницю, — наказав Віктор. — Тихо. Без зайвого шуму. Якщо вона жива, нам потрібно зрозуміти, що саме вона знає і кому встигла розповісти. Ми не можемо дозволити собі появу журналіста з аудиторією понад тисячу.

Марко кивнув. Потім додав:

— Є ще одне. Активність на «Стіні Пам'яті» — гравецькому форумі — різко зросла. Гравці починають помічати закономірність зникнень. Ми почали масово відновлювати акаунти через поведінкові моделі — ШІ на основі логів. Це працює непогано. Кількість скарг за останній місяць зменшилася на сорок відсотків.

— Сорок відсотків — це гідний результат, — зауважив Віктор. — А решта шістдесят?

— Це ті гравці, які мали стійкі офлайн-контакти зі зниклими. Для них ШІ не є ефективним — друзі в реальності все рівно помітять зникнення. Не стільки в мові, скільки в контексті. Коли знайомі просять зустрітися «в реалі», ШІ заходить у глухий кут. Ми зараз працюємо над алгоритмом відмов.

— Не витрачайте зайві ресурси, — сухо відрізав Віктор. — Якщо гравець мав офлайн-контакти — не намагайтеся його відновлювати. Це значно менший ризик, ніж глобальне викриття ШІ-копій. Скільки ми втратили за цей квартал?

— Три одиниці, — відповів Марко. — Один — через технічний збій, критичний перегрів у зоні аномального навантаження. Двоє — санкціоновані втручання. Іщенко — знайшов прихований канал і почав активно копати. І ця тестувальниця зі своїм звітом.

— Це забагато для одного кварталу.

— Згоден. Ми вже знизили навантаження в зонах підвищеного ризику. Нові протоколи обмежують BioCPU-load до шістдесяти відсотків для всіх вразливих профілів.

Віктор встав і знову підійшов до вікна. Місто внизу кишіло життям — мільйони людей, мільйони чіпів, мільйони мізків, які прямо зараз прокидалися, пили каву, поспішали на роботу. Більшість із них увечері зайдуть у «Аркадію», щоб просто пограти. І поки вони насолоджуватимуться пригодами, їхні мізки обчислюватимуть складні формули, які врятують тисячі інших життів.