Розділ 25. Зустріч

Артем подзвонив наступного ранку. Сидів на кухні, кава холола, за вікном — сірий ранок. Набрав номер. Три гудки. Четвертий.

— Так, — голос Олега. Рівний, без емоцій, як автовідповідач, тільки живий.

— Це я. Зелений шарф.

Пауза. Коротка.

— Знаю. Слухаю.

Артем зібрався. Говорив коротко, без зайвого — відчував, що Семенчук саме на це й чекає. Без імен, без адрес, без деталей, які можна використати.

— Дівчина, яку я шукав. Вона поруч із вами.

Коротка пауза.

— Ти знав про це раніше. До яблук і груш.

—Здогадувався. 

— Як?

— Менестрелька грає так само, як стріляла лучниця. Ритм не зміниш.

Тиша. Довша за попередні. Артем чекав.

— Ти спостережливий, — сказав Олег нарешті. — Це добре. Або погано — для тебе.

— Я хочу допомогти.

— Всі хочуть допомогти. Питання — кому.

— Їй.

— Чому?

Артем замислився. Чесна відповідь була простою і водночас складною: тому що він три тижні дивився на порожнє підвіконня й відчував, що щось неправильно. Тому що дев'ять сторінок звіту, написаних людиною, яка не могла мовчати, заслуговували на щось більше, ніж пакет на видалення. Тому що BioCPU — це не абревіатура, а вирок.

— Тому що я бачив її файли, — сказав він. — І видалив їх. Майже. І тепер знаю, що вона мала рацію.

Олег мовчав. Артем чув фонове бубоніння — радіо. Якась ранкова програма. Семенчук слухав радіо навіть під час важливих розмов.

— Зустріч, — сказав Олег. — Не вдома. Не у вас. Нейтральне місце. Завтра, шоста вечора. Я скажу де. І — зроби щось зі своїм чіпом. Поки він працює — ти маяк.

— Як?

Олег пояснив — коротко, технічно. Метод був примітивним: спеціальна наклейка з мідної фольги на шкіру за вухом, поверх чіпа. Блокує передачу на годину-дві. Не вимикає — глушить. Як рука на мікрофоні.

— Де взяти наклейку?

— Аптека. Звичайний мідний пластир для фізіотерапії. Четвертий зверху на полиці, зі срібною смугою. Приклей за п'ятнадцять хвилин до зустрічі, зніми одразу після. І — іди пішки. Не метро, не таксі, не дрон. Пішки. Камери на вулицях не читають чіпи — тільки обличчя, а обличчя — це шапка й шарф. Той самий шарф можеш залишити, — Олег дозволив собі щось, що могло бути гумором, — він тебе маскує не гірше за балаклаву.

Олег дав адресу — майстерня на Подолі. І додав:

— Якщо прийдеш не один — ми зникнемо. І ти нас більше ніколи не знайдеш.

— Зрозумів.

Пауза.

— А Баг? — запитав Артем.

— Поруч із геранню. Чекає.

Олег поклав слухавку. Артем сидів із телефоном у руці — маленьким, кнопковим, теплим від розмови. Завтра. О шостій. На Подолі. Із мідним пластирем за вухом і зеленим шарфом на шиї.

Він подумав: рік тому його життя складалося з кави, логів і Дніпра за вікном. Тепер — із кнопкових телефонів, мідних пластирів і розмов без імен. Прогрес.

Наступного дня о шостій вечора Артем стояв перед металевими дверима в підвалі старого будинку на Подолі. Вивіска: «Ремонт побутової техніки. Григорій». Запах каніфолі пробивався навіть крізь зачинені двері. За вухом — мідний пластир, під шкірою — чіп, який тимчасово мовчав.

Двері відчинилися. Олег — у старому светрі, із тим самим виразом обличчя, що й на порозі квартири тижні тому. Оцінив Артема з голови до ніг за секунду.

— Заходь. Взуття не знімай — підлога брудна.

Майстерня Григорія — підвал, заставлений верстатами, полицями з деталями, старими моніторами й тостерами в різних стадіях розбирання. Самого Григорія не було. Пахло паяльником і чимось кислим — можливо, флюсом.

За верстатом, на високому табуреті, сиділа Мая.

Артем побачив її — і зупинився. Не від несподіванки — він знав, що вона тут. Від чогось іншого. Від прірви між фото в базі даних і живою людиною. На фото була весела дівчина з хвилястим рудим волоссям, яка дивиться повз камеру і чомусь посміхається. Тут — худа, бліда жінка з відрослим волоссям, тінями під очима й руками, які тримали край табурета так міцно, ніби без цієї опори вона впаде.

Але очі — ті самі. Великі, уважні, із поглядом тестувальниці, яка дивиться на код і шукає помилку.

Тиша. Олег стояв збоку, склавши руки на грудях. Чекав.

— Баг у Олега Петровича. Поруч із геранню.

— Йому там сподобається. Він нетовариський, але герань — нормальна компанія.

Лід не тріснув — він просто розтанув. Тихо, без звуку, як буває, коли двоє людей нарешті кажуть вголос те, що обоє знали.

Вони сіли за верстат — Артем на табурет, Мая на свій, Олег стояв поруч. Мая відкрила блокнот — той самий, паперовий, із ручкою Семенчука.

Артем говорив першим. Розповів усе: файли Маї, які скопіював перед видаленням. Пакети на знищення. Закономірність: зникнення — оновлення — чистка. Поведінкові моделі. BioCPU. ШІ-копії зниклих гравців. Лунала, яка повернулася і більше не є людиною.

Мая слухала і записувала. Не переривала — як людина, яка звикла вислухати дані до кінця перед тим, як аналізувати. Потім говорила вона. Температурні аномалії. Паралельний трафік. Різниця між бойовими й логічними квестами — утричі інтенсивніший потік під час мислення. Системі потрібні не руки на клавішах — мізки.

Олег додав свою частину: недокументовані канали, «Проєкт Вулик», дванадцять років спостережень. Разом — три шари однієї картини: інфраструктура (Олег), поведінка (Мая), сліди (Артем).

Картина була неповною. Головне питання — для чого? — досі не мало точної відповіді. BioCPU вказував на обчислення. Логічні квести — на те, що потрібне саме мислення. Але що обчислюється? Куди йдуть результати? Хто їх використовує?

Посеред розмови стався напад.

Мая говорила — пояснювала графік температурних піків — і раптом замовкла. Очі заскленіли. Тіло задерев'яніло на табуреті, і Артем ледь встиг підхопити її, перш ніж вона з'їхала набік.

Двадцять секунд. Він тримав її за плечі, а Олег стояв поруч і рахував — тихо, монотонно, як метроном. Артем бачив це вперше наживо — не через аватар, не через дані, а ось так, руками. І ці двадцять секунд були довшими за будь-які двадцять секунд у його житті.