Розділ 24. Зелений шарф

Квант увійшов у таверну близько дев'ятої вечора. У Тіраені стояв спокійний будній вечір, людей було небагато.

Рен уже сидів за столом. Один, із кухлем кави. Квант присів поруч.

— Ти рано, — зауважив Квант.

— Ти теж.

— Хотів встигнути до рейду.

— А я заскочив після роботи.

Якийсь час вони сиділи мовчки. Рен був людиною небалакучою, і Квант це цінував: із ним можна було просто сидіти поруч, без зайвої метушні та порожніх слів.

— Нова південна зона, — нарешті промовив Рен. — Я вже сходив у розвідку. Пастки там є. Кілька таких, які треба знешкоджувати лише в команді. Одному важко.

— Завтра з Бором?

— І з Ехо, якщо прийде.

Квант кивнув.

Саме в цей момент двері таверни відчинилися, і увійшла Ехо. Менестрелька з короткою чорною стрижкою, лютня за спиною. Вона помітила їх, кивнула і пройшла до столу. Сіла.

— Привіт.

— Привіт, — відгукнувся Рен.

— Привіт, — мовив Квант.

Пауза.

Ехо замовила чай. Дістала лютню, поклала собі на коліна. Кілька секунд налаштовувала інструмент — анімація аватара була символічною, адже насправді ігровий інструмент не потребував налаштування, але Мая робила цей жест за звичкою з реального життя. Потім торкнулася струн.

Почала грати.

Мелодія була повільною, мінорною, сумною. Не та, яку вона виконувала для прокачування досвіду, а зовсім інша. Тепла й прониклива — із тих, під які хочеться просто слухати й мовчати.

Рен і Квант слухали. Квант — особливо уважно. Він помічав усе: нахил голови Ехо, ритм її пальців, те, як вона вела пасажі. Помічав, як впевнено вона обрала саме цю композицію — не популярну, не з тих, що використовуються для ігрового прогресу, а з окремого, прихованого розділу музики для менестрелів. Ту, яку гравець мав вивчити самостійно.

Коли вона закінчила, в таверні западала тиша. Ніхто не аплодував — аватари навколо не звертали на них уваги, занурені у власні розмови. Але Рен запитав:

— Чому така сумна?

Ехо поклала лютню на стіл і відпила чаю.

— Сиджу, граю і думаю про сукулент.

Квант повільно поставив кухоль на стіл.

— Про сукулент? — перепитав Рен.

— Так.

— У тебе є сукулент?

— Маю. Дивний сукулент. І хлопець, який його подарував, — теж дивний.

Рен усміхнувся:

— О, ну це цікавіше за звичайну рослину. Чому хлопець дивний?

Ехо повільно покрутила чашку в руках.

— Знаєте, де ми вперше зустрілися?

Квант нахилив голову:

— Де ж?

— У метро. На «Арсенальній». Був четвер, після години пік, десь о десятій вечора. Він стояв біля стіни. Такий сумний, самотній. У зеленому шарфі.

— У зеленому шарфі? — перепитав Квант.

Мая дивилася йому в очі — не аватару Кванту, а тій людині, що сиділа за екраном у реальному Києві.

— Так. У зеленому. Такому яскравому, що я не змогла його не помітити й просто пройти повз. Скажу вам — не знаю, де він такий дістав. Це ж треба мати сміливість — носити такий шарф у листопаді. Я подумала: або він таким народився, або щось у ньому є. Підійшла запитати, котра година. Хоча насправді знала. Але треба ж було якось познайомитися, так? — Вона всміхнулася — вперше за весь вечір, ніжно й щиро. — Потім він надіслав мені сукулент. Через тиждень. Посилкою. Без зворотної адреси. Нічого не написав, лише приклав записку: «Полий, йому сумно». Ось такий хлопець.

Рен засміявся:

— Чесно кажучи, дивне знайомство. Не знав, що дівчатам таке подобається. Треба й собі спробувати: купити зелений шарф, постояти під стіною на «Арсенальній» — раптом і мені щастя посміхнеться.

Квант теж усміхнувся, але очі його лишалися серйозними.

— Мабуть, у нього була причина стояти там саме в той четвер, — тихо промовив він.

Ехо подивилася на нього.

— Мабуть.

Рен поставив кухоль:

— Гаразд, мені час. Роботи завтра багато. Ехо, підходь на рейд завтра, домовилися?

— Домовилися.

Рен вийшов.

Квант і Ехо залишилися вдвох. Квант не поспішав. Допив чай, а потім теж підвівся.

— До завтра, Ехо.

— До завтра, Кванте.

Він вийшов.

 

Розплющив очі. Квартира. Темрява. За вікном — Київ.

Метро. Арсенальна. Четвер. Десята вечора. Зелений шарф.

П'ять координат, вплетених в історію про дивного хлопця і сукулент. Для стороннього — мила ігрова балаканина менестрельки, що ділиться спогадами. Для нього — адреса.

Четвер — завтра.

Артем підвівся. Підійшов до шафи. Методично переглянув одяг. Мав два шарфи: сірий вовняний та чорний тонкий. Жодного зеленого.

Він стояв перед шафою й міркував: де дістати зелений шарф за добу? Магазини — варіант, але купівля в магазині — це слід. Транзакція, камери. Дрібниця, але зараз будь-яка дрібниця — це слід.

Потім погляд упав на полицю зі старим одягом. Верхня полиця, куди він закидав те, що носив колись і більше не вдягав. Там лежав — так, є — зелений светр. Куплений років п'ять тому, коли здавалося, що зелений колір — це модно. Вдягав лише кілька разів. Колір не його. Лежав — забутий.

Артем дістав светр. Розгорнув. Подумав.

Пішов на кухню. Взяв ножиці — ті, якими іноді підстригав волосся над раковиною. Повернувся. Сів на підлогу перед шафою. Почав різати.

Через двадцять хвилин у нього в руках було щось, що можна було назвати шарфом. Криво, з торочками, з нерівними краями. Але — зелене. Яскраво-зелене. Саме таке, про яке говорила Ехо.

Він підійшов до дзеркала в коридорі. Обгорнув шарф навколо шиї. Подивився.

З п'яти метрів — це був шарф.

З двох — це був порізаний светр на шиї худого хлопця, який явно не знає, що з собою робити.

Артем посміхнувся самому собі в дзеркалі — кривою, нервовою посмішкою. Подумав: якби Максим мене зараз побачив, я б ніколи цього не пояснив.

Четвер. Двадцять перша сорок. Метро.

Артем зайшов на станцію «Арсенальна» — одну з найглибших у світі, куди ще вели справжні ескалатори, а не ліфти-капсули, як на нових лініях. Довгий спуск під землю — давній, радянський, із мармуровими стінами, старою мозаїкою, жовтим світлом. «Арсенальна» не змінювалася десятиліттями — і, мабуть, ще довго не зміниться.