Розділ 22. Бабуся

Дзвінок пролунав о десятій ранку в середу.

Олег був на кухні — мив тарілки після сніданку, радіо грало щось джазове, рідкісний випадок. Кнопковий телефон лежав на столі. Він дзвонив рідко — можливо, раз на місяць: Григорій, іноді знайомий із форуму, іноді рекламний робот, який якимось дивом знайшов номер, що не значився в жодній базі.

Телефон задзвонив. Олег витер руки, підняв слухавку.

— Олегу Михайловичу? Олегу, це Ніна.

Голос — високий, тремтливий, із тією особливою інтонацією, яка буває в людей, коли вони намагаються не плакати й не впевнені, що це вдасться. Олег сів. Мая була у вітальні — він чув, як вона перестала писати в блокноті. Прислухається.

— Ніно Петрівно, — сказав Олег спокійно. — Слухаю вас.

— Олегу, до мене приходили. Люди. Вчора ввечері. Двоє, чоловік і жінка. Ввічливі, у костюмах, із посвідченнями. Казали — з компанії, де Маєчка працює. — Голос тремтів сильніше. — Питали, де вона. Чому не відповідає на дзвінки. Чому не з'явилася на роботу. Олегу, я не знаю, що їм казати! Я сама їй дзвоню щодня — не відповідає! Що відбувається?

Олег заплющив очі. За стіною — Мая. Він не бачив її обличчя, але знав, яке воно зараз: зблідле, з великими очима, з тими тінями під ними, які стали постійними за останні тижні.

Олег мав три секунди на рішення.

Правда — неможлива. «Ніно Петрівно, вашу онуку намагалися вбити через нейроінтерфейс, і вона ховається в мене, а корпорація думає, що вона мертва». Навіть якщо Ніна Петрівна повірить — а вона повірить, бо довіряє Олегу, — вона не зможе це приховати. Вона зателефонує подрузі, подруга розкаже комусь, хтось напише в інтернет, і за добу Nexus знатиме все.

Мовчання — теж неможливе. Ніна Петрівна не з тих, хто приймає мовчання за відповідь.

Залишався третій варіант. Найгірший.

— Ніно, — сказав Олег, і голос його був таким, яким він розмовляв із клієнтами, що панікували через зламаний сервер: спокійним, впевненим, абсолютно авторитетним. — Ніно Петрівно, з Маєю все гаразд.

— Все гаразд?! Тоді чому вона не відповідає?!

— У неї... — Олег дивився в стелю і шукав слова. Слова не знаходилися. Він почувався людиною, яка будує міст через прірву з матеріалу, якого раніше ніколи не використовувала: брехні. — У неї сталося нерозділене кохання. На роботі. Вона дуже переживала і вирішила відпочити. Поїхала кудись на острови — я подробиць не знаю. А слухавку, мабуть, не бере, бо хоче побути наодинці. Знаєте ж, як молоді — усе крізь серце пропускають.

Тиша на іншому кінці. Довга, важка тиша.

— Олегу Михайловичу, — голос Ніни Петрівни став тихішим. — Ви мене не обманюєте?

— Ніно Петрівно, я б ніколи.

— А ті люди? Які приходили?

— Мабуть, якийсь звіт не здала перед від'їздом. Знаєте, як у цих корпораціях — людина на день зникла, уже цілий відділ безпеки шукає. Не хвилюйтеся. Вона відпочине й повернеться.

Ніна Петрівна мовчала. Олег тримав слухавку й чекав. Кожна секунда тиші була як крок по тонкому льоду. Він знав Ніну сорок років. Знав, що вона не дурна жінка. Що вона зараз перебирає кожне його слово, як намистини, і перевіряє кожну на вагу.

— Нерозділене кохання, — повторила Ніна Петрівна нарешті. Голос був уже не тремтливим, а задумливим. Ніби вона приміряла цю версію на свою онуку, як одяг у магазині — от ніби розмір підходить, а сидить якось не так. — Олегу, а ви знаєте, в кого?

— Ні, — сказав Олег швидко. — Не розповідала. Знаєте, вона ж закрита в таких речах.

— Це правда, — погодилася Ніна Петрівна. І додала: — Але острови... Маєчка ніколи не їздила на острови. Навіть у дитинстві. Ми з нею одного разу були на Труханові — так це ж не острів, це пляж.

Олег стиснув слухавку. Він чув, як кожне його слово обертається й повертається до нього бумерангом. «Острови» — помилка. Він не знав, чому сказав «острови» — мабуть, тому, що це перше, що спадає на думку, коли говориш «відпочити». Мав сказати «у село» або «до подруги у Львів». Але вже було пізно.

— Ніно Петрівно, молоді люди змінюються. Може, знайомі порадили. Головне — з нею все добре. Я дам вам знати, як тільки щось почую. Домовилися?

— Домовилися, — сказала Ніна Петрівна. Невпевнено — але погодилася. Олег знав: цього вистачить на тиждень, можливо, на два. Потім вона зателефонує знову. І тоді знадобиться щось переконливіше за «кохання та острови».

Він поклав слухавку. Стояв, тримаючись за край столу, і почувався так, ніби щойно проніс крихку вазу через кімнату, повну меблів: доніс, поставив, але руки тремтять.

Мая стояла в дверях. Обличчя — біле. Очі — великі. Губи стиснуті.

— Нерозділене кохання, — сказала вона. — Острови.

— Так.

— Олегу Петровичу, бабуся знає, що я останній раз була на островах у дитинстві. І то це був Труханів. Яке нерозділене кохання? Яка поїздка? Вона завтра мені передзвонить і запитає деталі — якого хлопця, які острови, який рейс — і що ви їй скажете?

— Що передзвонить — не факт. Я її знаю сорок років, вона не з тих, хто тисне.

— Вона не з тих, хто ТИСНЕ, але вона з тих, хто ДУМАЄ. І за два дні вона зрозуміє, що це нісенітниця.

— А в тебе був кращий варіант? — Олег подивився на неї. Без роздратування — зі втомою. — Що мені було казати? Правду? «Ніно Петрівно, вашу онуку намагалися вбити, вона ховається в мене, не хвилюйтеся»? Так?

Мая відкрила рот і закрила.

— Ні, — сказала вона. — Ні, не так.

— Отож.

Тиша. Радіо грало джаз — якийсь саксофон виводив повільну мелодію, красиву й абсолютно недоречну.

— Олегу Петровичу, — сказала Мая тихо. — Вони шукають мене. Активно. Відправляють людей до бабусі. Це означає — вони не впевнені, що я мертва. Можливо, вони так і не знайшли тіла й хочуть перевірити.

— Або вони виявили, що чіп деактивований, а не знищений. І хочуть зрозуміти, чи хтось його вимкнув навмисно.

— Так чи інакше — коло стискається.

Олег кивнув. Він це знав. Знав із того моменту, як почув голос Ніни Петрівни. Ховатися далі — ризиковано. Щодня ймовірність того, що хтось зведе двох сусідів до одного рівняння, зростає.