Розділ 20. Два тижні

Минуло два тижні.

Чотирнадцять днів, протягом яких Мая й Артем жили паралельними життями — не знаючи одне про одного, не підозрюючи, що йдуть одним шляхом з різних боків. Вона — з квартири Олега, через гарнітуру, через гру. Він — із дванадцятого поверху, через пакети, через логи.

Мая грала щовечора. Ехо росла — третій рівень, п'ятий, восьмий. Менестрель набирала досвіду повільно, бо клас не бойовий, але Мая не поспішала. Їй потрібні були не рівні — їй потрібні були дані.

Щовечора вона записувала в блокнот метрики: температуру чіпа, обсяг паралельного трафіку, тривалість піків. Графіки малювала від руки — акуратно, з підписами, як у своїх колишніх звітах для Nexus. Олег дивився на ці графіки щоранку за вівсянкою і ставив запитання — точні, технічні, ті, які змушували Маю думати глибше.

— Якщо трафік зростає під час логічних задач — чи зростає він так само, коли гравець розв'язує задачу правильно, як і коли помиляється?

Мая перевірила. Зростав однаково. Системі було байдуже, чи знаходив гравець правильну відповідь — важливим був сам процес мислення. Спроба, а не результат.

— Якщо важлива спроба — значить, їм потрібна не відповідь. Їм потрібен процес. Обчислення. Мозок як процесор.

Олег сказав це — і замовк. І Мая замовкла. Вони сиділи на кухні, і радіо бубоніло, і гречка холола, і обоє розуміли: вони щойно сформулювали гіпотезу, яку ще не могли довести, але яка пояснювала все.

Артем тим часом копав зі свого боку. Два тижні — десять робочих днів. Десять днів, протягом яких він методично, по кілька файлів на день, читав те, що мав видаляти. Навчився робити це непомітно: відкривав файл, сканував очима за три-чотири секунди, маркував, закривав. Жодних затримок. Жодних жовтих попереджень.

Він знайшов ще чотири пакети «поведінкових моделей» — усі знищені, усі стерті, але їхній формат зберігся в логах чистильника. Кожен — після зникнення гравця. Кожен — невеликий, компактний, ніби стислий архів цілого людського «я».

Папка «Дірки» росла. Окремі файли: «Хронологія зникнень», «Оновлення NXS-7», «Поведінкові моделі», «Лабіринт — аналітика». І окремий файл — «Ехо». Дати, деталі, фрази, жести. Спостереження, які не були доказами, але складалися в картину.

О другій годині в середу, десь посередині другого тижня, Артем знайшов ще дещо. Не в пакетах на видалення — у черзі задач. Маленький файл, позначений як «службова мітка», — з тих, які чистильник видаляє автоматично, не читаючи, бо вони завжди порожні. Але цей не був порожнім.

Усередині — фрагмент таблиці. Кілька рядків без контексту й пояснень. Номери серверних кластерів — ті самі NXS-7, NXS-12, NXS-15. Поруч — цифри: години, хвилини, мегабайти. І стовпець, який Артем не одразу зрозумів: «BioCPU load — 67%», «BioCPU load — 73%», «BioCPU load — 82%».

BioCPU.

Артем дивився на ці дві літери й чотири цифри — і відчував, як земля повільно рухається під ногами. Bio — біологічний. CPU — процесор. BioCPU — біологічний процесор. Навантаження — шістдесят сім, сімдесят три, вісімдесят два відсотки.

Кого?

Він скопіював фрагмент подумки — букву за буквою, цифру за цифрою — і підтвердив видалення файлу. Руки не тремтіли. Він помітив це і здивувався — думав, що тремтітимуть.

Увечері вдома він записав у «Дірки» нове: «BioCPU. Біологічний процесор. Навантаження вимірюється у відсотках. Прив'язане до серверних кластерів. Якщо кластери обслуговують гравців — BioCPU = мозок гравця. Nexus використовує мізки як процесори».

Він написав це, перечитав і закрив ноутбук. Сидів у темряві.

Може, він помилявся. Може, BioCPU — це щось інше. Абревіатура, яка означає щось банальне, технічне, не пов'язане з мізками. Можливо. Але він не вірив у «можливо». Чистильник бачить патерни. І цей патерн — кричав.

Він знайшов ще одну закономірність: після запуску «Срібного Лабіринту» обсяг аналітичних звітів у пакетах на видалення різко зріс. Не ігрових логів — аналітичних. Позначених як «внутрішні». Наче корпорація активно збирала й обробляла щось під час логічних квестів, а потім знищувала результати. Або, точніше, знищувала сліди того, що результати взагалі існували.

У грі вони з Ехо грали разом — тепер регулярно, через вечір. Не тільки лабіринт: квести на західному узбережжі, рейди з Бором і Реном, навіть проста розвідка нових територій. Ехо була хорошим компаньйоном — тихим, уважним, із раптовими точними зауваженнями, які перевертали погляд на задачу. І з тією звичкою — рукою до вуха, до короткого волосся, яке вона поправляла, ніби шукаючи щось, що там колись було.

Артем не говорив про це. Не натякав. Просто помічав. І кожного вечора, виходячи з гри, записував у «Дірки» нові спостереження.

Лунала теж була в грі — тепер регулярно. Приходила, сідала, розмовляла. Бор повернувся до нормального стану — для нього подруга повернулася, і це було все, що мало значення. Рен мовчав — але Рен завжди мовчав, і з його мовчання нічого не можна було зрозуміти.

Артем спостерігав за Луналою — обережно, не привертаючи уваги. Не шукав помилок у мові чи поведінці — він розумів, що ШІ такого рівня не робить подібних огріхів. Шукав інше: моменти, коли людина відрізняється від програми не тим, що робить, а тим, чого не робить.

Лунала ніколи не робила нічого непередбачуваного. Ніколи не зупинялася на пів кроці, щоб подивитися на захід сонця над Тіраеном — хоча справжня Лунала робила це постійно, і Артем це пам'ятав. Ніколи не замовляла нічого нового — тільки медовий напій, тільки той самий стіл, тільки ті самі фрази. Ніколи не робила помилок — а справжня Лунала помилялася постійно: промахувалася, не туди звертала, плутала назви квестів і сміялася з цього.

Ідеальність — ось що відрізняло копію від оригіналу. Програма була досконалою. Людина — ні.

Ехо — помилялася. Ехо — зупинялася подивитися на місячне світло між дахами Тіраена. Ехо — одного разу замовила медовий замість чаю, зрозуміла помилку, скасувала замовлення й попросила чай. Дрібниця. Людська дрібниця. Програма не замовляє неправильний напій.