Розділ 19. Ранок

П'ятниця. Артем прокинувся о шостій — раніше за будильник. Лежав і дивився в стелю з тріщиною.

Лунала повернулася.

Він повторював це подумки, як людина, яка перевіряє, чи не наснилося. Не наснилося. Учора ввечері в таверні, після лабіринту, Лунала зайшла, сіла, замовила медовий, усміхнулася Бору, сказала: «Проблеми з акаунтом». І все стало на місця. Бор — щасливий. Рен — спокійний. Лунала — ніби нікуди й не зникала.

Артем встав. Зробив каву — ранковий ритуал, без системи, без рекомендацій. Стояв біля вікна, пив і думав.

Факт перший: Лунала зникла три тижні тому. Акаунт — видалений. Профіль — не знайдено. Мая Віраєва — «звільнена за власним бажанням». Пакет файлів — на знищення. Усе вказувало на те, що Лунала — це Мая, і обидві вони зникли.

Факт другий: учора Лунала повернулася. Аватар — ідентичний. Голос — ідентичний. Поведінка — переконлива. Бор не помітив нічого дивного. Рен — теж.

Факт третій: Ехо, менестрелька з короткою чорною стрижкою, яка з'явилася кілька днів тому і сіла за їхній стіл, учора при появі Лунали дуже змінилася. Замовкла. Стала тихою. Рука піднялася до вуха — той самий жест, яким вона завжди поправляла волосся. Потім пішла.

Артем відпив каву. Гарячу. З гіркотою.

Якщо Ехо — це Мая, тоді її реакція на Луналу логічна: Мая побачила свій старий аватар, яким керує хтось інший. Шок, страх, злість — будь-яка з цих емоцій пояснює те, що він бачив.

Але якщо Ехо — не Мая, а просто незнайома гравчиня, тоді її реакція — дивна. Чому незнайомий менестрель першого рівня нервує, коли в таверну заходить ельфійка-рейнджер?

Артем поставив чашку. Подумав: а яка ще є версія?

Є. Версія, від якої холодніє спина.

Що, якщо Лунала — не Мая? Що, якщо «Лунала» — це програма? ШІ, який прочитав логи справжньої Лунали й навчився грати її роль? Корпорація, яка знищує людей і потім... замінює їх?

Артем стояв біля вікна й дивився на місто. Ранковий Київ прокидався: потоки дронів, потоки людей, живі фасади з рекламою. Усе — як завжди. Усе — як ніколи.

Він пив каву й рахував подумки. Якщо Nexus замінює зниклих гравців ШІ-копіями — скільки таких копій зараз у грі? Сорок сім акаунтів зникли за вісім місяців — це ті, про кого написали на Стіні Пам'яті. Ті, кого хтось шукав. А скільки зникли непомітно — гравці-одинаки, без друзів, без команди? Яких ніхто не шукав? Сто? Двісті? Тисяча?

І кожен із них тепер — програма. Аватар ходить, розмовляє, грає — а за ним нікого немає. Порожня оболонка з правильним голосом і правильними словами. Привид, який не знає, що він привид.

Артем допив каву. Помив чашку — він звик мити відразу, Максим теж мив відразу, це було одне з небагатьох, що їх єднало поза роботою.

Він зібрався і пішов на роботу.

На дванадцятому поверсі — усе як завжди. Максим із кавою, Баг на підвіконні, черга завдань. Артем сів, увімкнув екран і почав працювати.

Сьогодні він шукав конкретну річ.

Якщо його версія правильна — якщо корпорація замінює зниклих гравців програмами — то в системі мають бути сліди. Не в ігрових логах — тих він не бачив, до них у нього не було доступу. Але в пакетах на видалення. Чистильник бачить те, що хтось хоче знищити. А знищити хочуть сліди.

Він почав із журналу пакетів.

Три тижні тому — пакет Маї. Великий масив, кілька сотень гігабайтів. Він пам'ятав: технічні звіти, листування, кадрові документи. Стандартна чистка після «звільнення».

Він перевірив, чи були ще пакети, пов'язані з Маєю, після першого. Знайшов невеликий, двадцять гігабайтів, через тиждень після основного. Він його видалив не читаючи — тоді ще не знав, що шукає. Але формат зберігся в логу чистильника: тип файлів — не логи, не кеш. Тип файлів — «поведінкові моделі». Категорія, яку він раніше не помічав.

Поведінкові моделі.

Артем відчув, як серце стукнуло сильніше. Він відкрив журнал далі. Пошукав інші пакети з тією самою категорією. Знайшов сім штук за останні три місяці. Кожен — через тиждень-два після «основного» пакета на видалення. Кожен — невеликий. Кожен — із міткою «поведінкові моделі».

Хтось створював поведінкові моделі зниклих гравців. А потім — знищував оригінали. Щоб ніхто не побачив, що модель існувала.

Артем дивився на екран і думав: ось як це працює. Гравець зникає — або його «прибирають». Пакет на видалення — основний, з усіма файлами. Оновлення сервера — щоб закрити діру. А потім тихо, через тиждень-два, ще один пакет: знищення поведінкової моделі, на основі якої створили ШІ-копію. Бо модель більше не потрібна — ШІ вже працює. А оригінал — слід, який треба замести.

І він — чистильник — замітав ці сліди. Щодня. Не знаючи цього.

Він перевірив дати уважніше. Перший пакет «поведінкових моделей» — чотири місяці тому. До цього — нічого подібного. Зникнення гравців були й раніше. Пакети на видалення — теж. Але «поведінкові моделі» — ні. Чотири місяці тому щось змінилося. Корпорація почала не просто видаляти людей — а заміщати їх.

Він знайшов іще одне: після запуску логічного квесту «Срібний Лабіринт» обсяг пакетів на видалення різко зріс. Але не ігрових логів — аналітичних звітів, позначених як «внутрішні». Наче корпорація збирала якісь дані саме під час логічних квестів, а потім знищувала результати обробки. Або знищувала сліди того, що обробка взагалі відбувалася.

Максим підійшов із кавою. Другою.

— Задумався? — спитав він.

— Ні. Працюю, — сказав Артем. Голос — рівний. Руки — спокійні. Тільки серце стукало трохи швидше, ніж треба.

— Гречку будеш? — Максим показав контейнер. — Дружина наварила, мені одному забагато.

— Давай.

Вони їли гречку за Максимовим столом. Максим розповідав про свою дочку, яка вчиться в третьому класі й хоче стати «пілотом дронів» — нова популярна професія серед дітей. Артем слухав і кивав, і їв гречку, і думав про поведінкові моделі, які він знищував, не читаючи.