Розділ 17. Стіл біля вікна

Артем зайшов у гру о дев'ятій вечора у вівторок. Будні в «Аркадії» — тихий час: менше гравців, менше гамору, таверни напівпорожні. Більшість людей у реальності працювали й приходили в гру пізніше — о десятій, одинадцятій, деякі — за півночі. Артем любив будні саме за це: можна сидіти в тиші, думати, спостерігати.

Тіраен зустрів його напівпорожніми вулицями й тихим вітром — розробники подбали про атмосферу: в будень у грі теж було тихо, ніби місто знало, що сьогодні не варто поспішати. Артем пройшов через площу до таверни «Край світу». Відчинив двері.

І побачив.

За їхнім столом — у кутку, біля вікна, — сидів незнайомий аватар. Дівчина. Коротка чорна стрижка, темні очі, проста мандрівна сорочка. За спиною — лютня. Перед нею — чашка чаю.

Артем пройшов до стійки, замовив темний медовий напій — той самий, який завжди пила Лунала, — і сів за сусідній стіл.

Менестрель. Рідкісний клас. Артем грав уже два роки й бачив менестрелів, може, п'ять разів. Більшість із них — екзотичні гравці, які обирали клас «для краси» і кидали через тиждень, бо менестрель не міг нічого вбити. Ця — виглядала інакше. Не як новачок, який обрав щось незвичне. Як людина, яка точно знає, чому обрала саме це.

Артем пив і дивився.

Вона сиділа за їхнім столом. Саме за їхнім — не за одним із двадцяти вільних, а за тим конкретним, у кутку, біля вікна, з видом на площу. Столом, за яким два місяці сиділи Квант, Бор, Рен і Лунала. Звісно, це могло бути збігом. Стіл як стіл — хороше місце, тихий кут, вікно. Будь-хто міг його обрати.

Але Артем помітив ще дещо.

Менестрель дістала лютню. Поклала на коліна, торкнулася струн. Перші ноти — тихі, обережні, мелодія стартова, для прокачки навички. Нічого особливого. Артем слухав упівуха й дивився на зал.

Потім менестрель зупинилася. Підняла ліву руку — і поправила волосся. Заправила пасмо за вухо — коротке, чорне. Жест вийшов автоматичним, нервовим, з тих, що робиш не думаючи.

Артем завмер.

Лунала робила те саме. Постійно. Кручення волосся, заправляння пасма, потім — знову кручення. Сріблястого, довгого, ельфійського волосся. Мая — чи хто б не керував Луналою — мала цю звичку: крутити волосся між пальцями під час пауз. Під час розмов. Під час очікування. Це було настільки впізнаванно, що Бор якось пожартував: «Лунала, ти собі всі кучері розкрутиш.»

Тепер волосся було коротким і чорним. Заправляти нема чого — занадто коротке. Але рука все одно піднімалася до вуха, пальці все одно шукали пасмо. І знаходили — коротке, не те, — і поправляли. Порожній жест. Фантомна звичка тіла, яке пам'ятає більше, ніж аватар може показати.

Артем відставив кухоль. Дихав рівно.

Ні. Він списав це на параною. Лунала зникла. Мая зникла. Він шукав їх скрізь — на роботі, на Лук'янівці, у файлах, у логах — і тепер, звісно, бачить знайоме в кожному випадковому жесті. Багато людей поправляють волосся. Це нічого не значить. Менестрель із чорною стрижкою — не Лунала. Не Мая. Просто гравчиня, яка обрала рідкісний клас і сіла за вільний стіл.

За стіл, де завжди сиділа Лунала.

Артем допив медовий. Замовив другий. І продовжував дивитися — тепер уже цілеспрямовано, хоча й робив вигляд, що ні.

Менестрель грала ще одну мелодію. Потім поклала лютню, відпила чай, озирнулася по таверні. Побачила Артема за сусіднім столом — ковзнула поглядом і відвернулася. Не зацікавлено, не налякано — нейтрально. Як на будь-кого.

Потім з'явився Бор — гучний, рудобородий, замовив відразу два елі, один для когось, хто мав прийти пізніше. Менестрель подивилася на Бора — і Артем побачив, як її рука знову піднялася до вуха. Коротший жест, швидший. Нервовий.

Бор не помітив — він ніколи нічого не помічав, окрім ворогів у бою та друзів за столом. Але Артем помітив. Незнайомий менестрель першого рівня нервує, коли бачить варвара, якого нібито не знає.

Це вже не збіг. Збіг — це стіл. Збіг — це жест. Але стіл плюс жест плюс реакція на Бора — це вже патерн. А Артем бачив патерни краще, ніж будь-хто на дванадцятому поверсі.

Він сидів і думав.

Якщо це Мая — вона ховається. Нове ім'я, новий аватар, новий клас. Максимально несхожа на Луналу. Якщо вона ховається — заговорити прямо означає підставити її. Логи «Аркадії» зберігаються назавжди. Кожне слово, кожна дія. Якщо хтось із корпорації перегляне логи і побачить, що гравець kvant01 запитав незнайомого менестреля «Ти Мая?» — це кінець.

Якщо це не Мая — він просто підійде до незнайомої гравчині й скаже дурницю.

Ризики — несиметричні. Помилка в один бік — незручність. Помилка в інший — чиясь смерть.

Менестрель доклала лютню, допила чай. Виглядало, що вона збирається йти. Артем прийняв рішення — не остаточне, не «я знаю, хто ти», а просте: підійти і поговорити. Як з незнайомкою. Як гравець з гравцем. І слухати — не слова, а все інше.

Артем встав. Підійшов до її столу.

— Вільно?

Менестрель подивилася на нього. Кивнула.

— Вільно.

Артем сів.

— Квант, — представився він. — Маг-розвідник.

— Ехо, — сказала вона. — Менестрель. Як бачиш.

— Рідкісний вибір.

— Мені кажуть це всі. — Легка усмішка. — Зазвичай після цього запитують, чому не обрала щось бойове.

— Чому не обрала щось бойове?

— Тому що в цій грі всі хочуть бити. Ніхто не хоче слухати.

Артем подивився на неї. Фраза — розумна, точна, з підтекстом. Не фраза новачка. Фраза людини, яка знає гру зсередини.

— Давно граєш? — запитав він, тримаючи голос рівним, звичайним, без натяку.

— Недавно. — Ехо повернула чашку в руках — ліворуч, праворуч. — Але я швидко вчуся.

— Схоже на те. Менестрелі першого рівня зазвичай не грають так чисто.

— Дякую. — Пауза. — А ти давно тут?

— Два роки. Цей стіл — мій, якщо чесно. Тобто не мій, але я тут зазвичай сиджу.

— О. — Ехо подивилася на стіл. — Вибач. Я не знала.

— Нічого. Стіл великий. Місця вистачить.