Розділ 15. Чистильник копає

Понеділок.

Артем прийшов на роботу о восьмій — як завжди, хвилина в хвилину. Пройшов через прохідну, приклав перепустку, кивнув охоронцю, піднявся ліфтом на дванадцятий поверх. Коридор, двері відділу, його місце біля вікна. За вікном — Дніпро, затягнутий осіннім туманом, сірий, ледь видимий. На підвіконні — Баг. Маленький сукулент стояв так само, як і тиждень тому, і місяць тому, і рік тому — невибагливо, терпляче, нікому не заважаючи. Мая поливала його два роки за розкладом. Тепер Максим поливав — раз на тиждень, по середах.

Відділ системної гігієни — п'ять столів, п'ять екранів, п'ять людей, які щодня видаляли терабайти даних, про які ніхто більше не хотів знати. Артем був тут найдовше — три роки. Максим — два з половиною. Решта — новіші, тихіші, менш помітні. Робота не вимагала спілкування: сидиш, дивишся на екран, підтверджуєш видалення. Іноді здавалося, що вони — не люди, а продовження системи. Останній фільтр, через який проходить інформація перед тим, як зникнути назавжди.

Артем увімкнув екран. Черга завдань — стандартна, нічого пріоритетного. Логи, кеш, службові мітки. Рутина. Він зробив перший ковток кави — Максим, як завжди, зварив на весь відділ ще о пів на восьму — і почав працювати.

І паралельно — думати.

Субота та неділя в грі дали багато: імена зниклих, Стіна Пам'яті, скарги на головний біль, сорок сім акаунтів за вісім місяців. П'ятничний похід на Лук'янівку дав ще більше — файли Маї, її звіти, і літній чоловік у светрі, який знав, що Маї немає, і знав це надто впевнено. Все це крутилося в голові, як барабан пральної машини, — безперервно, монотонно, виснажливо.

Але сьогодні — не гра і не Лук'янівка. Сьогодні — робота. І робота чистильника мала одну перевагу, яку Артем раніше не цінував: він бачив усе, що треба було видалити. А те, що треба видалити, — це те, що хтось хоче сховати.

Він працював повільніше, ніж зазвичай. Не набагато — на хвилину-дві на пакет довше, ніж вимагав протокол. Різниця, яку система зафіксує, тільки якщо спеціально шукатиме. Кожен файл перед видаленням він тепер не просто маркував — він читав. Не весь, не детально, але достатньо, щоб зрозуміти структуру, побачити формат, помітити аномалію.

Перші три години не дали нічого. Стандартне сміття: логи користувачів, кеш ігрових сесій, технічні мітки серверів. Усе — чисте, нудне, передбачуване. Артем підтверджував видалення партіями й рухався далі.

О дванадцятій Максим приніс каву — другу за ранок, як завжди. Поставив чашку на стіл Артема, сів на край свого столу, подивився у вікно.

— Дніпро сьогодні як молоко, — сказав він. — Навіть мосту не видно.

— Угу, — відповів Артем, не відриваючись від екрана.

— До речі, — Максим кивнув на підвіконня, — я подивився в інтернеті. Бага треба рідше поливати. Він сукулент, йому стільки води не треба. Я його щосереди поливав, а виявляється — раз на два тижні достатньо.

Артем подивився на Бага. Маленький, зелений, невибагливий. Мая поливала його щодня. Максим — щосереди. Виявляється, правильно — раз на два тижні. Ніхто з них не знав, як треба, і Баг терпів усе — і надмір, і нестачу. Прості істоти. Їм не потрібно багато, щоб вижити.

Артем усміхнувся — вперше за кілька днів.

— Дякую, Максиме. Я запам'ятаю.

Максим кивнув і пішов на своє місце. Артем повернувся до екрана.

О другій годині дня він помітив першу закономірність.

Це було не відкриття — радше відчуття. Те саме відчуття, яке він мав, коли дивився на файл Іщенка, а потім — на файли Маї. Щось живе між рядками. Не в одному файлі — у послідовності.

Він подивився на журнал пакетів за останні три місяці. Пріоритетні пакети — ті, що з міткою «стандартна процедура, видалити до кінця доби», — приходили нерегулярно, але з певним ритмом. Артем почав дивитися на дати.

Пакет Іщенка — вівторок, другого жовтня. Артем перевірив корпоративну хроніку: першого жовтня, за день до пакета, був оновлений серверний кластер NXS-7. Стандартне оновлення, нічого незвичного.

Пакет Маї — п'ятниця. Артем перевірив: у четвер — ще одне оновлення NXS-7.

Він перевірив ще п'ять пріоритетних пакетів за останні три місяці. Кожного разу — оновлення сервера за добу-дві до пакета на видалення. Кожного.

Артем відкинувся на спинку крісла. Дивився на екран і намагався не виказати на обличчі того, що відчував усередині.

Закономірність була очевидною, якщо знати, куди дивитися. Оновлення сервера — потім пакет на видалення. Щоразу. Це не збіг. Це процедура. Хтось зникав — або з ним щось ставалося — і після цього систему оновлювали (виправляли? чистили сліди?), а потім чистильнику приходив пакет на знищення пов'язаних логів.

Він — чистильник — був останньою ланкою ланцюга. Останнім, хто бачив сліди, перш ніж вони зникали назавжди.

Артем допив каву. Холодну. Максимова кава завжди остигала, поки він думав.

Потім сталася помилка.

Він затримався на одному файлі занадто довго. Не тому, що файл був цікавий — він був порожній, технічна болванка, нічого всередині. Але Артем замислився, дивлячись на екран, і не помітив, як минули чотири хвилини без руху. Система це зафіксувала.

На екрані з'явилося повідомлення — маленьке, жовте, в кутку: «Попередження: зниження продуктивності. Поточний файл відкрито 4:12 хв без дій. Рекомендовано: повернутися до черги завдань».

Артем відчув, як похолола потилиця. Маленьке жовте повідомлення — це ще не проблема. Це автоматичне сповіщення, яке генерує система моніторингу продуктивності. Воно потрапляє в загальний лог відділу, і якщо таких попереджень мало — ніхто й не дивиться. Але якщо їх багато — або якщо хтось спеціально стежить за його логами — це сигнал.

Артем закрив файл. Наступні дві години працював підкреслено швидко — пакет за пакетом, підтвердження за підтвердженням, без затримок, без пауз, без жодного зайвого кліку. Продуктивність повернулася до норми. Жовте повідомлення зникло в архіві серед тисяч таких самих.