Розділ 14. Гість

П'ятниця почалася з телефонного дзвінка — першого за тиждень у цій квартирі. Олег дзвонив зі свого кнопкового телефона, якого Мая досі не бачила. Він тримав його в кишені халата, як інші тримають носову хустку — завжди при собі, на всяк випадок.

Розмова тривала дві хвилини. Олег говорив тихо, коротко, без імен. «Потрібна допомога. Так, та сама тема. Ні, не для мене. Скільки часу? Три-чотири години. Добре. О другій». Поклав слухавку. Повернувся до Маї:

— Буде о другій.

— Що йому казати?

— Нічого. Він сам побачить.

О другій дня в двері подзвонили. Олег відчинив, і в квартиру увійшов чоловік, від якого Мая мимоволі відступила на крок. Не тому, що він був страшний — навпаки, він був настільки нестрашний, що це саме по собі лякало. Як може людина, що виглядає як сантехнік на пенсії, бути спеціалістом із нейроінтерфейсів?

Григорій був огрядний, із густими сивими вусами, у робочій куртці з плямами від паяльника. Від нього пахло каніфоллю і трохи — розплавленим оловом. У руці він тримав алюмінієву валізку, подряпану, з наклейкою «Ремонт побутової техніки. Григорій».

— Семенчук, — він кивнув Олегу. Прізвище вимовив як факт, не як вітання.

— Григорію, — Олег кивнув у відповідь. — Дякую, що приїхав.

— Не дякуй, поки не побачив рахунок. — Григорій зняв куртку, озирнув квартиру. Його погляд зупинився на Маї — швидкий, оцінювальний, професійний. Не як на людину — як на пристрій, який потрібно діагностувати. — Це вона?

— Це вона, — сказав Олег.

— Привіт, — сказала Мая. — Я Мая.

—  Сідай сюди. — Він показав на стілець під лампою. — Голову поверни ліворуч. Тримай нерухомо.

Мая сіла. Григорій відкрив валізку. Всередині був не набір сантехніка: ряди мініатюрних інструментів, екрани, щупи, щось, що нагадувало лупу з підсвіткою, і кілька пристроїв, яких Мая не впізнала, хоча працювала в технологічній компанії.

Він підніс щуп до її чіпа — за вухом, де маленький опуклий прямокутник ховався під шкірою. Маленький екран на щупі блимнув. Цифри. Григорій дивився на них довго.

— Антену ти зламав красиво, — сказав він Олегу, не відриваючись від екрана. — Як ведмідь відкриває консервну банку.

— Головне — відкрив.

— Це факт. — Григорій змінив щуп на інший, тонший. — Чіп частково активний, але антена — повний нуль. Не передає, не приймає. Для зовнішнього світу — шматок пластику. — Він подивився на Маю вперше як на людину. — Тобі пощастило. Якби антена працювала ще хвилину після того, що вони зробили, вони б знали, де ти.

— Що саме вони зробили? — запитала Мая.

Григорій замислився. Не як людина, що не знає відповіді, а як той, хто вибирає, яку її частину озвучити.

— Чіп отримав команду на перевантаження, — сказав він нарешті. — Спрямований імпульс — короткий, потужний. Нейроінтерфейс не розрахований на таке навантаження. Він нагрівся — швидко, до критичної температури. Якщо чіп стоїть біля скроневої артерії — а він стоїть у більшості — це може спровокувати спазм судин, гостру ішемію, зупинку серця. Залежно від індивідуальних особливостей.

Тиша.

— І це зробили навмисно? — Мая знала відповідь. Але потрібно було почути.

— Дівчинко. Команда «перевантаж чіп до критичної температури» не з'являється сама собою. Хтось натиснув кнопку. Або написав скрипт, який натиснув кнопку. Різниця — в кількості кроків, не в наслідках.

Мая стиснула підлокітники стільця. Григорій повернувся до роботи.

— Тепер слухай, що я зроблю. Чіп залишається. Виймати його — це операція, я не хірург, це не операційна, а ти не під анестезією. Антену Семенчук зламав — і добре. Але чіп сам собою може ще бути корисним. Я виведу частину функціоналу назовні.

Він дістав із валізки маленький предмет — гарнітуру, схожу на бездротовий навушник, тільки з тонким вусиком-антеною і мініатюрним блоком збоку.

— Ось це. Коли надягаєш — чіп з'єднується з гарнітурою, гарнітура стає твоїм зовнішнім інтерфейсом. Для системи ти — нова людина. Новий ідентифікатор, новий профіль, чистий акаунт. Коли знімаєш — чіп засинає, гарнітура мовчить, ти — невидима.

— Тобто я можу вмикатися і вимикатися?

— Саме так. Увімкнена — ти в системі. Вимкнена — тебе немає. Тільки не грайся з цим. Кожне ввімкнення — це пінг. Система фіксує. Часто вмикатися-вимикатися — це як блимати ліхтариком у темній кімнаті. Рано чи пізно хтось побачить.

Григорій працював три години. Мая сиділа нерухомо. За вухом відчувала покалювання, легке тепло, іноді — ніби хтось перемикає щось маленьке й точне глибоко під шкірою. Олег сидів у кріслі навпроти й читав паперову газету. Мая не знала, що їх ще друкують.

На другій годині стався напад. Коротший за попередні — десять секунд. Але Григорій бачив. Його руки завмерли, обличчя похмурніло.

— Давно це? — запитав він, коли Мая опритомніла.

— Тиждень. Від того дня.

— Як часто?

— Три рази. Цей — третій.

Григорій подивився на Олега. Між ними пройшла безмовна розмова.

— Пошкодження глибші, ніж я думав, — сказав Григорій. Голос — рівний. — Чіп зробив своє. Нейронні зв'язки пошкоджені. Не критично, але стабільно. Їй потрібен лікар, а не інженер.

— Який лікар? — запитала Мая.

— Такий, якого немає. Нейрорегенерація — це експериментальна медицина. У відкритому доступі немає нічого, що допомогло б. Може, десь у закритих лабораторіях…

Він не закінчив. Не треба було. О п'ятій годині Григорій склав інструменти.

— Спробуй, — сказав він.

Мая надягла гарнітуру. Відчуття дивне: ніби кімнату, в якій було тихо, злегка наповнили знайомим шумом. Присутність системи. Тоненький потік даних.

— Є сигнал, — сказала вона.

— Знімай.

Мая зняла. Тиша повернулася.

— Працює, — сказав Григорій. — Для системи ти нова людина. Але алгоритм вчиться. Якщо будеш поводитися в грі так само, як раніше — сидіти в тих самих місцях, грати в тому самому стилі — система зіставить патерни. Два-три тижні. Може, менше.