Розділ 13. Герань і гречка

Понеділок почався з гречки.

Мая сиділа за кухонним столом і дивилася, як Олег накладає їй порцію — точну, акуратну, ніби відмірював мензуркою. Поруч — тушкована капуста в маленькій мисці. Олег готував дві страви: гречку з капустою або гречку без капусти. Іноді — вівсянку. Це був увесь його кулінарний репертуар, і Мая підозрювала, що за дванадцять років самотнього життя він не бачив причин його розширювати.

— Олегу Петровичу, — сказала вона, попорпавши гречку виделкою. — А ви завжди так їсте?

— Як — «так»?

— Ну... однаково.

— Їжа — це паливо. Головне, щоб працювало. — Він сів навпроти, поклав серветку на коліна. — До речі, ти вчора весь вечір писала в блокноті. Покажеш?

Мая принесла блокнот. За вчорашній вечір і сьогоднішній ранок вона заповнила сімнадцять сторінок — дрібним почерком, із графіками від руки, зі стрілками й поясненнями. Олег читав повільно, перегортаючи сторінки, як людина, що звикла вичитувати технічну документацію. Мая їла гречку й чекала.

— Тридцять хвилин, — сказав він нарешті. — Тридцять хвилин до ігрового навантаження. Ти кажеш, що чіпи починають реагувати за тридцять хвилин до того, як починається навантаження на сервері?

— Так. Це була перша аномалія, яку я виявила. Температурний пік — за тридцять хвилин до серверного. Наче чіпи знають наперед, що буде навантаження. Або — навантаження йде не з сервера.

— А звідки?

— Ось цього я не знаю. Тому мені й потрібно повернутися в гру.

Олег закрив блокнот. Поклав на стіл. Дивився на нього так, ніби той міг відповісти на питання, яке він ще не сформулював. Потім сказав:

— Добре. Розкажу, що знаю я. По порядку. Від самого початку.

І розповів.

Олег прийшов у Nexus у дві тисячі тридцять дев’ятому році. Компанії було три роки, штат — вісімсот людей, офіс — два поверхи в бізнес-центрі на Печерську, ще не вежа на Подолі, не імперія. Чіпи — перше покоління, ще громіздкі, з помітним нагріванням, із купою багів, які потрібно було «вилизувати» перед масовим випуском. Олег працював у відділі внутрішньої інфраструктури — налаштовував серверні кластери, оптимізував канали передачі даних між чіпом і хмарою. Рутинна робота. Тихий, незамінний чоловік у серверній, який знав кожен маршрутизатор на ім’я.

— Знаєш, як я помітив? — сказав він, і Мая побачила, що він дивиться повз неї у вікно, де за шторою виднілася сіра смуга листопадового неба. — Помітив не тому, що шукав. Помітив, бо мені було нудно.

Одного вечора, сидячи в серверній після робочого дня, він перевіряв стандартну діагностику — і побачив канал, якого не було в документації. Невеликий, але стабільний потік даних, що йшов від тестових чіпів до сервера маршрутом, якого не існувало в офіційній схемі мережі. Наче хтось проклав додатковий кабель і забув його задокументувати. Тільки от «забути» в Nexus означало або невігластво (неможливо — там працювали найкращі), або навмисність.

Олег сказав колезі. Колега знизав плечима: «Мабуть, тестове щось, облиш». Олег не облишів. Почав копати. Знайшов ще два такі канали. Потім — п'ять. Потім — цілу підсистему, яка існувала паралельно з офіційною інфраструктурою і ніде, абсолютно ніде не фігурувала в документації.

— Я написав звіт, — сказав Олег. — Дев'ять сторінок.

Мая здригнулася. Дев'ять сторінок. Як і вона.

— Що сталося?

— Мене перевели у відділ логістики. Наступного дня. Без пояснень. «Реструктуризація», так було в наказі. Логістика — це склад, Маю. Склад, де я рахував коробки з комплектуючими. Я — людина, яка знала кожен маршрутизатор у тій серверній.

— Ви не зупинилися.

— Звісно, ні. — Олег хмикнув. — Зі складу я мав менше доступу, але не нуль. Я продовжував спостерігати. Написав ще один звіт. Відправив напряму технічному директору. Через два дні мене викликали на розмову. Не технічний директор — хтось із HR. Жінка, дуже ввічлива, дуже професійна. Сказала, що компанія вдячна за мою пильність, але мої спостереження — помилкові, канали — частина внутрішнього тестування, і мені варто зосередитися на своїх прямих обов'язках.

— А ви?

— А я написав третій звіт. І відправив його не технічному директору, а на зовнішній технічний форум. Анонімно. — Олег помовчав. — Наступного понеділка мене звільнили. «За власним бажанням». Мені дали підписати документ і попросили здати перепустку. Я підписав — бо що ще лишалося? — і пішов. На виході зайшов у кабінет начальника відділу забрати ручку, яку залишив на столі під час останньої наради. На столі начальника лежала папка. Відкрита. Зверху — аркуш із шапкою Nexus і великим написом: «Проєкт Вулик. Конфіденційно».

— Ви прочитали?

— Ні. Тільки назву. Начальник повернувся, я забрав ручку і пішов. Але «Вулик» запам'ятав.

Мая дивилася на нього. Вона знала це відчуття — коли бачиш край чогось величезного і розумієш, що далі буде страшно. Олег побачив цей край дванадцять років тому. І відтоді жив із цим — один.

— Ви не повернулися? Не спробували знову?

— Куди? У Nexus? — Олег подивився на неї як на людину, якій запропонували повернутися в охоплений полум'ям будинок. — Мене звільнили, Маю. Доступу немає. Перепустки немає. Знайомих, які б ризикнули, — немає. Єдине, що в мене лишилося, — це голова, очі й те, що я вже бачив.

— І стіна.

— І стіна. — Він кивнув. — Я почав збирати все, що міг знайти ззовні. Форуми, статті, витоки. Коли через п'ять років після мого звільнення з'явилася «Аркадія» і мільйони людей підключилися через чіпи — я зрозумів. Гра — це не розвага. Гра — це середовище. Вона тримає мозок в активному стані годинами. А ті канали, які я бачив — вони саме для цього. Щоб використовувати цей активний стан.

— Для чого?

— Не знаю. — Олег розвів руками — не безпорадно, а констатуючи факт. — Дванадцять років шукаю — і не знаю. Збір даних? Можливо. Обчислення? Можливо. Щось, чого ми навіть не можемо уявити? Теж можливо. Я бачу труби. Ти бачиш, що по них тече. Але що на виході — ми обоє поки не знаємо.