Розділ 11. Балкон

Олег Семенчук не любив суботи.

Не тому, що в суботу треба було щось робити — якраз навпаки: робити нічого не треба було, і це дратувало. У будні він мав розклад: підйом о сьомій, кава, новини (справжні, а не ті, що лили через чіпи), потім робота — фріланс, дрібні замовлення на підтримку старих серверів, яких лишалося все менше. Мало хто тримав «залізо», коли можна було орендувати «хмару» в Nexus за копійки. Але дехто тримав. З принципу, через параною або тому, що не довіряв. Олег розумів таких людей.

У суботу розклад розвалювався. Він прокидався о сьомій за звичкою, варив каву, а далі — порожнеча. Можна читати. Можна дивитися у вікно. Можна перебирати свою колекцію вирізок і схем на стіні кабінету, яку він називав «архівом», а інші — якби бачили — назвали б «стіною божевільного».

Цієї суботи він сидів на кухні о дев'ятій вечора, їв гречку з тушкованою капустою і слухав радіо. Не через чіп — через старий приймач, який стояв на холодильнику вже років двадцять. Чорний, подряпаний, з антеною, примотаною ізолентою. Приймач ловив три станції, і всі три передавали щось неважливе, але живе — людські голоси, які не пройшли через алгоритм, не були відфільтровані й підлаштовані під його «профіль інтересів». Просто голоси.

Олег їв повільно. Він робив усе повільно — не тому, що не міг швидше, а тому, що поспіх здавався йому хворобою, якою заразився весь світ і до якої він якимось дивом лишився імунним. Або впертим. Або просто старим.

Шістдесят два роки. Не старий — так кажуть лікарі, й Олег погоджувався з ними формально. Тіло працювало, голова працювала, руки не тремтіли. Але він відчував себе старим не тілом, а контекстом. Він пам'ятав світ, якого більше не було. Пам'ятав інтернет до чіпів, телефони з екранами, клавіатури, по яких стукали пальцями. Пам'ятав, як пахне серверна кімната — пластик, мідь, пил — і як блимає зелений вогник маршрутизатора в темній стійці. Тепер серверні були стерильні, як операційні, а маршрутизатори не мали вогників, бо нікому не потрібно було дивитися на них очима.

Він доїв гречку, помив тарілку, витер руки рушником. Радіо бубніло щось про погоду на завтра. Олег подумав, що варто було б полити квіти на балконі — єдині рослини в квартирі, які він тримав більше з принципу, ніж для краси. Три горщики з геранню. Герань — проста, невибаглива рослина, яка росте навіть у того, хто забуває про неї на тижні. Олег не забував, просто поливав нерегулярно. Герань терпіла.

Він вийшов на балкон.

Листопад тримав місто в сирих обіймах — не холодно, але волого, і повітря мало той особливий присмак, коли здається, що дощ ось-ось піде, але не йде вже третій день. Балкон був засклений — старе скло, не «розумне», без термоплівки. Олег відкрив одну стулку, впустив повітря.

Під ним — двір. Ліхтар, лавка, сміттєві баки, кілька припаркованих автомобілів — тих, що ще на колесах, а не на магнітній подушці. Лук'янівка трималася за старе чіпкіше за центр. Це подобалося Олегу, хоча він не сказав би цього вголос — бо звучало б сентиментально, а він не вважав себе таким.

Він поливав герань, коли почув звук.

Не гучний — глухий стукіт, потім шарудіння. З правого боку, де балкон Маїної квартири. Їхні балкони розділяла бетонна перегородка — не суцільна, з прорізом унизу для пожежної евакуації. За будівельними нормами ще тих часів, коли будували для людей, а не для алгоритмів.

Олег завмер із лійкою в руці.

Ще звук. Важкий видих — або стогін. Потім — рух: хтось повз по той бік перегородки, низько, майже по підлозі балкона. Олег повільно поставив лійку. Підійшов до перегородки. Нахилився.

У прорізі — обличчя. Бліде, мокре від поту, з темною смугою під носом. Кров. Очі великі, розширені, дивляться на нього і не одразу фокусуються.
— Мая?

Вона не відповіла. Спробувала пролізти в проріз — руки тремтіли так, що вона не могла втриматися. Олег присів, простягнув руку. Мая вхопилася — пальці мокрі, холодні, хватка слабка. Він обережно, але твердо потягнув її на свій бік.

Вона перевалилася через поріг прорізу, впала на коліна на його балконі й залишилася так, тримаючись рукою за його штанину, дихаючи важко і рвано. Волосся злиплося від поту, сорочка перекошена, на одній нозі — шкарпетка, інша — боса. Кров із носа текла по верхній губі та підборіддю.

Олег не питав нічого. Зачинив балконну стулку. Присів поруч. Поклав руку їй на плече — обережно, як кладуть на щось, що може розсипатися.
— Дихай, — сказав він. — Просто дихай.

Мая дихала. Хрипко, нерівно, з присвистом. Очі блукали: балкон, горщики, його обличчя, знову балкон. Потім зупинилися на ньому.
— Олегу Петровичу, — сказала вона голосом, якого він ледь упізнав — тихим, ламким, без жодного сліду тієї дівчини, яка завжди говорила занадто швидко і занадто багато. — Вони мене вбили. Або… спробували.

Олег не перебивав.
— Я була в грі. Чіп… щось сталося. Боляче. Дуже боляче. Мені здалося, що голова вибухне. Потім — ніби відключили… все.

Вона замовкла, намагаючись згадати. Олег бачив, як вона хапається за слова, наче за каміння на крутому схилі.
— Я опритомніла від вібрації. Браслет. — Вона підняла ліву руку — на зап'ясті був тонкий ремінець із маленьким блоком. Датчик охоронної сигналізації. — Хтось намагався відчинити двері квартири. Олегу Петровичу, хтось прийшов, коли я… вони думали, що я вже…

Голос увірвався. Мая стиснула губи, ковтнула слину.
— Я через балкон. Зачинила за собою. Двері були замкнені, я не відчиняла, може, вони не знають, чи була я вдома…

Олег підвівся. Думав швидко — не поспішаючи, але швидко. Різниця є.
— Встань. Ходімо всередину. Тихо.

Він допоміг їй піднятися. Мая трималася на ногах, але ледь-ледь — її хитало, і ноги йшли не туди, куди вона хотіла. Олег провів її через балкон у квартиру, зачинив двері, затулив штору. У квартирі було тихо й тепло. Радіо все ще бубніло на кухні — жінка розповідала про опади в Черкаській області. Олег не вимикав. Нехай працює — зайвий звук маскує.